Колись у дуже давні літа жили король із королевою, які щодень Божий журилися:
– Ах, якби то нам послав Господь Милосердний дитинку!..
Та не було в них жодної. Трапилося одного разу так, що як купалася королева в ставку, виповзла з води на суходіл жаба та й промовила до неї:
– Твоє бажання сповниться: не мине й року, як у тебе знайдеться донечка.
І як напророкувала жаба, так і склалося: королева народила дівчинку та ще й гарнюсіньку. Король неймовірно радів, так що аж справив великий бенкет. Він скликав не тільки своїх родичів, друзів та приятелів, а ще й мудрих чарівниць, фей, щоб вони були до дитини приязні й доброзичливі. Таких чарівниць у цілому його царстві було тринадцять. А король мав тільки дванадцять золотих тарілок, в які можна було подавати страви, то вирішив одну з фей не кликати. Свято вдалося дуже гарне, пишне та велике, а як наблизилося до кінця, то всі мудрі чарівниці, кожна від себе, наділили дитину чарівним даром: одна – гарною вдачею, друга – вродою, третя – багатством, і так – кожна. Словом, наділили всім, чого тільки може людина собі забажати.
І коли одинадцятеро вже промовили над дитиною свої чарівні нашепти, несподівано ввійшла до світлиці тринадцята.
Вона хотіла помститися за те, що її не закликали на свято, тож ні з ким не привітавшись і навіть ні на кого не глянувши, вона голосно вигукнула:
– Як буде королівні п’ятнадцять літ, то вона вколеться об веретено й упаде мертвою!
І не кажучи більше жодного слова, повернулася й зникла з бенкету. Всі дуже злякалися, аж тремтіли. Тоді виступила дванадцята, котра ще не вимовила свого доброго намовляння та побажання для дитини. Вона не могла знищити лихих чарів цілковито, а лише зм’якшити їх, тому сказала:
– Але ж то не буде справжня смерть, а тільки тривалий столітній сон, що огорне королівну.
Король, бажаючи відхилити від любої дитини лиху недолю й оберегти її від злих чарів, звелів негайно спалити в цілій державі всі веретена й гребінки. Як стала королівська доня підростати, то справді можна було переконатися, як усе, що їй напророкували мудрі чарівниці, справджується: була надзвичайно вродлива, приязна, люба, розумна та дотепна, і хто на неї не глянув – кожному вона дуже й дуже подобалася. Але сталося так, що як минуло дівчині п’ятнадцять років, то саме в той день не було вдома ні короля, ні королеви, і дівчина зоставалася в замку сама. Тож вона собі ходила по всіх усюдах, роздивлялася кімнати та світлиці й натрапила врешті на якісь старі двері.
В замку стримів заіржавілий ключ, і коли королівна крутнула його, то двері розчинилися. Вона побачила там маленьку кімнатку, в якій сиділа бабуся і пильно пряла веретеном нитки з лляної мички.
– Добридень вам, бабусечко! – привіталася королівна до старої. – А що це ви тут робите?
– Пряду, – відказала стара й кивнула дівчині головою.
– А що то за приладдя, що так весело та жваво крутиться та підстрибує? – спитала знову принцеса та взяли в руки веретено, бо хотіла й собі спробувати прясти. І вмить, як тільки вона доторкнулася до веретена, злий чарівницький наврок справдився: дівчина вколола об гострий кінець веретена пучку.
Умить вона впала на ліжко, що стояло поблизу, й заснула глибоким сном. І цей сон поширився на весь замок: король і королева, що саме повернулися додому й увійшли в тронну світлицю, поснули разом з усіма своїми придворними та урядовцями. Позасинали навіть коні в стайнях, собаки надворі, голуби на стріхах, мухи на стінах та стелі; навіть вогонь, що палав у печах та під плитою, згас – заснув. Печеня перестала шкваритися, страва мліти, а кухар, що хотів наскубти за патли свого кухарчука, котрий йому чимось не догодив, випустив чуба, заснувши в такій позі. Вітер ущух, і на деревах, що стояли навколо замку, не тремтів більше жоден листочок.
А навкруги замку почав рости густий колючий терен, який із кожним роком ставав усе вищим і вищим, врешті піднявся так високо, що зовсім затулив од очей увесь замок, і вже не можна було побачити нічого за терном, навіть королівського прапора на даху не розгледиш.
По всій державі пішла легенда-поговірка про чарівну сплячу Тернову Квіточку – так тепер всі називали королівську доню. Слава про неї ширилася по чужих землях, і багато принців від часу до часу приходили до тернових кущів – хотіли пробитися до замку. Та нікому з них не пощастило, бо тернові кущі ніби мали руки – хапали бідних принців, стискали своїми шпичастими колючками й не відпускали від себе тих невдах, що застрягли в кущах, ні туди ні сюди.
Багато-багато літ перевернулось, і ось прибув у той край один королевич. Він почув, як старий чоловік розповідав мовби казку про той терновий ліс, мовляв, там, за тими кущами, стоїть замок, а в ньому вже сто літ спить, мов ясна зіронька в небі, прекрасна королівна, яку звуть Терновою Квіточкою. А разом із нею сплять там і король, і королева, і всі, хто був у них при дворі. Принц так само чув від свого діда, що багато королівських синів приїздили сюди й силкувалися якось пробратися через той густий колючий терен, та не досягли того й загинули в кущах на шпичках страшною смертю. Тоді мовив той принц:
– Я нічого не боюся. Хочу туди дійти й побачити чарівну вродливу Тернову Квіточку.
Добрий дідусь дарма вмовляв принца не йти на згубу – той і слухати не захотів.
Якраз минуло сто років, і надходив час, коли Тернова Квіточка мала була прокинутись од свого сну. І коли королевич наблизився до тернових кущів,
то гілля само розгорнулося перед ним, а як він проходив, то за ним знову спліталося, мов колючий дріт. На замковому дворищі побачив він коней у стайнях, попелястих ловецьких псів, на даху – голубів із схованими під крильцями головами, – і всі спали солодким сном. А як далі ввійшов він у самий замок, то побачив, що й мухи сплять на стінах та стелі; кухар тримає простягнуту руку, заміряючись нею на свого кухарчука, ніби хоче його смикнути за волосся; дівчина сидить над чорною куркою, наміряючись скубти пір’я.
Далі, у тронній світлиці, він знайшов усіх надвірних, котрі спали покотом, а король із королевою спочивали аж угорі, на самому троні. Принц ішов усе далі й далі, і всюди панувала мертва тиша – така, що можна було почути власний подих. Пройшовши замком, наостанку досягнув принц і тієї замкової вежі, де була маленька кімнатка, в якій спала Тернова Квіточка. Він відчинив двері й увійшов досередини.
Там і побачив принцесу, котра спала: вона була така гарна, така чарівна своєю вродою, що й очей не відведеш. Принц глянув на неї і поцілував. І коли він, поцілувавши дівчину, доторкнувся до неї, принцеса розплющила свої оченята, прокинулась і дуже приязно подивилася на королевича. Звідтіль вони пішли вниз разом.
А там уже всі попрокидалися: і король із королевою, і весь двір. Вони дивились одне на одного великими здивованими очима. Коні в стайнях поставали – обмахувалися хвостами; ловецькі пси позістрибували і гасали по двору, весело вертівши хвостами; голуби на даху повиймали свої голівки з-під крил, розглядалися урізнобіч та й розліталися полем; мухи поповзли далі по стінах; вогонь знову запалахкотів у печі, гріючи страву – печеня почала шкварчати; кухар начухрав свого кухарчука за чуба, аж той здійняв вереск; дівчина обскубла нарешті курку.
Тоді відгуляли бучне весілля, одруживши королевича з Терновою Квіточкою, і подружжя жило собі щасливо до самої смерті.
