У стародавні часи, коли заклинання та чари ще мали силу, жив один король. І було в того короля три дочки, і всі гарні, мов намальовані, та найкращою із них була найменша доня. Такої вродливої дівчини ще не було на світі, тож навіть сонечко, котре за свій вік багато дівчат набачилось, щоразу дивувалося, коли світило королівні в личенько. Поблизу королівського палацу ріс великий темний гай, а в гаю під старою густою та гіллястою липою стояла криниця з кам’яною цямриною. Як було вдень дуже парко, то йшла королівна в гай, сідала скраю криниченьки на цямрину, у холодочку під липою, а щоб було веселіше, то розважалася такою грою: підкидала вгору золотого м’яча й ловила його, не встаючи з цямрини. Це була її улюблена іграшка.
Але якось не пощастило королівні: раз підкинула вона м’яч угору, а він не влучив їй у руки, а впав у самісіньку криницю, у воду. Королівна проводжала його очима, та він скоро зник, бо криниця була дуже глибокою, що й побачити дна не можна. Тоді дівчина почала плакати, і щоразу все дужче й дужче плакала – ніяк не могла заспокоїтися, щоб чимось іншим розважитись. І коли вона так побивалася коло криниці, хтось раптом її гукнув:
– Що сталося, королівно? Чому ти так гірко плачеш, що навіть камінь змилосердився б!
Дівчина повернулася, подивилась, звідки чути голос, і побачила велику жабу, яка вилізла з води й підняла вгору свою товсту гидку голову.
– А, це ти, стара жабо-стрекотушко, – сказала королівна, – я того плачу, що впустила граючись свій золотий м’яч у криницю.
– Ну, то годі тобі плакати, заспокойся, – сказала жаба, – я хочу тобі в пригоді стати. Тільки скажи, що ти мені даси, як я поверну тобі твою улюблену іграшку?
– Все, все, люба жабко, що тільки забажаєш, усе тобі дам, – пообіцяла королівна. – Мої вбрання, намисто, коштовне каміння, навіть оцю золоту коронку, що я ношу на собі.
А жаба так відповідала дівчині:
– Не треба мені ні твоїх убрань, ні твого намиста або коштовного каміння, навіть не треба мені твоєї золотої коронки. А якщо ти мене будеш любити, приймеш, як свого товариша, гратимеш зо мною в усі свої ігри, посадовиш поруч себе за стіл, дозволятимеш їсти з однієї з тобою тарілки, пити з однієї чарочки, спати в одному ліжку – то я тоді пірну на саме дно криниці, знайду твій золотий м’яч і принесу його назад.
– Добре, добре! – промовила королівна. – Я все тобі обіцяю, що ти бажаєш, аби ти тільки дістала мені мій золотий м’яч.
А тим часом про себе думала: «Що ця дурна жаба верзе! Сидить вона собі у воді між такими, як сама, зеленими жабами, квакає і кумкає, то як же вона може жити в товаристві людей».
Як тільки дівчина дала жабі обіцянку, то та одразу стрибнула назад у криницю, пірнула на саме денце, а через якусь хвилинку випірнула знову, несучи в роті золотий м’ячик, і кинула його на моріжок під липою. Королівна незчулася од радощів, що знову побачила свою наймилішу іграшку, схопила її та й побігла з нею додому.
– Підожди, підожди! – гукала їй услід жаба. – Візьми ж і мене з собою, я ж не можу так швидко бігти, як ти!
Та що з того, що жаба гукала щосили вслід за королівною своє дурне «Ква! Ква!», – дівчина її не слухала, побігла додому й скоро зовсім забула про жабу, котрій треба було назад вертати до криниці.
На другий день, як сиділа королівна разом із королем та придворним панством за обідом та їла зі своєї золотої мисочки, почули всі, як щось по мармуровій драбині шелепає: тюп-шльоп, тюп-шльоп, а як досягло дверей, то постукало й голосно гукнуло:
– Королівно-найменша, відчини мені, серденько!
Вона схопилася, щоб глянути, хто її гукає. Коли ж відчинила двері, то побачила, що на порозі сидить велика болотяна жаба.
Тож дівчина швиденько причинила двері та знову сіла за стіл й аж побіліла з переляку. Старий батько-король відразу помітив, що в його доні дуже колотиться серце в грудях серце, і спитав її:
– Чого то ти, моя дитино, так перелякалась? Чи не добачила ти там за дверима якого опудала, що може хотіло тебе на край світу занести?
– Ні, – відповіла дівчина, – то не страшне опудало, а гидка болотяна жаба там…
– Чого ж їй, тій жабі, треба від тебе?
– Мій любий таточку, як була я вчора в гаю та гралася коло криниці, то впустила у воду свого золотого м’яча і дуже за ним плакала. То його витягла з води й повернула мені велика зелена жаба. Взамін вона забажала стати моєю товаришкою, і я їй обіцяла. Я ж ніколи у світі не думала, що вона вилізе з води та прийде до мене. А тепер вона сидить там, за порогом, і хоче зайти сюди.
І коли розповідала отак королівна, знову всі почули, як щось двічі постукало в двері й голосно промовило:
- – Королівно маленька,
- Відчини мені двері швиденько!
- Згадай, що ти казала,
- Як під липою вчора зі мною розмовляла…
- Королівно маленька,
- Відчини мені двері швиденько!
Тоді король сказав доні:
– Коли ти обіцяла, то треба додержати свого слова. Іди, відчини двері та впусти сюди жабу!
Сердешна дівчина встала, відчинила двері, і в кімнату застрибнула зелена жаба. Вона стрибала слідом за королівною аж до самого її стільця. Там спинилася й промовила:
– Підніми мене й посади коло себе!
Дівчина ніяк не наважувалась того робити, аж поки не звелів батько слухатись. Як уже була жаба на дзиґлику, то забажала, щоб її було посаджено на стіл, а як була на столі, то промовила:
– Підсунь же ж до мене ближче свою золоту мисочку, щоб ми вдвох їли разом.
Королівна мусила послухатись, та кожен міг бачити, що робила вона те зовсім неохоче. Жаба, видимо, їла з великим вдоволенням, а дівчині кожен шматочок кілком ставав упоперек горла. Згодом жаба сказала:
– Ну, тепер я добре наїлась і хочу спочити, то віднеси мене у свою кімнатку, поклади на своє ліжко, укрий своєю шовковою ковдрою, і ми відпочинемо з тобою разом.
Королівна стала плакати, бо боялася торкнутись пучкою до гидкої болотяної жаби, а тепер їй було потрібно покласти її у своє гарне, таке розкішне й таке чистісіньке ліжко.
Король дуже розгнівався й промовив: «Хто визволив тебе від біди, як була ти в пригоді? Тому ти не маєш опісля віддячувати презирством!» Лише тоді дівчина взяла жабу двома пучками, віднесла у свою кімнату й посадила в куточку коло порогу. Та коли ж вона сама лягла в своє ліжко, то жаба підповзла до неї й промовила:
– Я дуже знемоглася й хочу відпочити так само добре, як і ти. Підніми мене й поклади коло себе, інакше я скажу твоєму батькові.
Тоді в дівчини зовсім увірвався терпець: вона дуже розгнівалася, схопила жабу, підняла вгору й щосили кинула її на ліжко, промовивши:
– Ну, тепер, проклята жабо, ти більше не будеш мені докучати!
Як тільки впала жаба додолу, то відразу перекинулась у гарного стрункого королевича з ясними чарівними очима.
Старий король благословив свою доню одружитися з королевичем, який став дівчині товаришем і коханим чоловіком. Королевич їй розказав, що був заклятий однією лихою відьмою і ніхто, крім неї, найменшої королівни, не міг визволити його з криниці, і що вже завтра вранці вони поїдуть разом у його королівство.
Після того молоді полягали спати, а другого дня, як тільки на світ благословилось, уже під’їхала до королівського палацу карета в упряжі з восьми білих, мов лебеді, коней, які були прибрані білими страусовими пір’їнами й обвішані золотими ланцюжками, а біля карети стояв вірний слуга й товариш королевича – Генріх. Вірний Генріх так зажурився від того, що його королевича перекинула зла відьма в жабу, – аж трьома залізними обручами звелів собі зв’язати груди, бо боявся, щоб його серце не розірвалося від великого болю та туги. Цією каретою він приїхав, щоб забрати королевича разом із його молодою дружиною в їхнє королівство.
Вірний Генріх посадив обох усередину, причинив за ними двері, а сам став на зап’ятках – радий без краю, що його пан та товариш визволився з гіркого лиха. Як вони проїхали гонів зо п’ять, почув королевич, як наче щось позаду затріщало, а потім лопнуло. То він обернувся й спитав:
– Генріху мій вірний! Чи ти чув: під нами ніби вісь вломилась?
- – Ні, мій любий пане,
- Все гаразд; то репнув мій обруч залізний,
- Котрим ув’язав я груди собі міцно,
- Щоб не розірвалось серце трудне з туги,
- Що не міг вас вирвать із чар лихих, з наруги…
Як ще проїхали вони далі, то знову, вдруге і втретє, чути було, як щось тріщало під ними, і королевичеві щоразу здавалося, ніби то вломилася вісь. А то все розпадалися ті залізні обручі, котрими оперезав собі серце в грудях вірний Генріх. Як тепер його пан уже визволився із жаб’ячої постаті, то серце раділо й рвало тугі обручі.
