В одному невеличкому містечку жив колись кравець, мав сім’ю із п’яти осіб: батько, мати та три сини, неабиякі парубки. Ні їхні батьки, ні люди в містечку – ніхто й ніколи не називав тих хлопців так, як їх охрестили, а тільки, як дражнили змалку. То вже так і довіку звали: одного – Одороблом, другого – Опудалом, а третього – просто Дурнем. Так вони й вік звікували. Одоробло зробився кравцем, Опудало – мірошником, а Дурень – слюсарем. Як закінчив Одоробло свою науку в майстра, то склав свої манатки в торбинку та й подався у світ на чужину.
Довго мандрував од села до села, та ніде йому не щастило з роботою. Зажурився хлопець. Іде він одного разу тихим гаєм – сумно голову похилив, аж ось зустрічає його товстенький карлик.
Здоровкається та допитується в парубка, звідки й куди йде та чому такий сумний та невеселий.
– Та, бачте, чоловіче добрий, я – кравець, – сказав карлику Одоробло, – шукаю роботи й ніде не знайду.
– Кравець! – зрадів малий черевань. – От і гаразд! Ходімо до мене, я дам тобі роботу.
Одоробло зрадів і пішов за карликом. Скоро вони опинилися перед гарним будинком, що обріс густими соснами, які слугували для холодку та й краси.
Зайшли досередини, й тут Одоробло швидко забув про свою журбу, бо було йому що з’їсти й випити досхочу, і роботою господар не дуже гостя навантажував. Та шкода, що таке гарне життя скоро минулося – через кілька місяців сказав йому карлик-череванчик:
– Слуго мій вірний! Далі я вже не даватиму тобі роботи, бо все зроблено. А був ти завзятий до роботи, та й парубок з тебе сумлінний, уважний, то й дам я тобі гарний дарунок. Таке тобі добро подарую, що більше з нього матимеш користі, ніж зі срібла або й зі самого злота! Ось на тобі цього столика.
Досить лише тричі звеліти йому: «Столику, застелися!» – то на ньому, як з-під землі, вродиться досхочу всього – будеш мати що з’їсти та випити.
Одоробло подякував господареві за щирий дарунок, побажав доброго здоров’я і рушив негайно до батькової хати.
Дорогою годував хлопця столик, чим тільки душа бажала. Ах, які там були страви, які смажені гусаки, ковбаси, а вина – королівські, та й годі! І кожна страва – на срібній тарелі та щоразу на чистій, як перший сніг, скатертині.
Одного вечора прибився Одоробло до корчми. Нічого не з’ївши, він взяв свого столика й пішов до кімнати, ніби спати. Господар те помітив, тож почав за ним підглядати. Старий прокрався до дверей і зазирнув крізь щілинку, що то там робитиме його дивний гість. Той же промовив тричі «столику, застелися!», а коли з’явилися всілякі смаколики та напої, то добре повечеряв й опісля ліг на постіль та й заснув собі. Вночі корчмар нищечком прокрався до кімнати Одоробла, викрав чарівного столика, зоставивши замість нього такого ж, тільки звичайного.
Уранці взяв Одоробло свого столика й веселим вирушив додому. А коли прибув до батька, то сказав своїм:
– Скличте родичів та приятелів, я хочу їх усіх почастувати добрим обідом.
Коли ж зібралися усі, – і родичі, й сусіди, – то Одоробло поставив перед собою столика й урочисто тричі промовив:
– Столику, застелися!
Однак нічого з того не виходило, тож усі гості тільки й глумилися з парубка та виходили з хати геть, лаючись.
Минуло, може, з рік відтоді, коли закінчив науку мірошник. Він так само подався у світ і натрапив якраз на той самісінький шлях, яким мандрував Одоробло. Була й в Опудала та сама пригода, коли його зустрів у лісі карлик-черевань, який, запропонувавши роботу, закликав до себе в хату. Та вже тепер той мав не будинок, а вітряк,
що так лопотів крильми та гудів жорнами, що роботи Опудалові вистачало цілком.
Через декілька місяців господар сказав своєму робітникові:
– Хлопче-молодче! Нема в мене більше зерна, тож роботі кінець. А що був ти до роботи беручкий, служив вірно й чесно, то візьми собі в дарунок оцього ослика. Він тобі стане в пригоді краще, ніж срібло й злото, бо як тільки ти йому тричі звелиш: «Малий осле, розстарайся!», то він тобі щоразу сипатиме замість кізяків купи червінців.
Узяв Опудало того ослика, подякував чемненько господареві за ласку й утішений поспішив до рідної хати.
Дорогою він заїхав у ту саму корчму, де спинявся його брат Одоробло. Тут його вгостили як слід, відтак, коли приніс йому корчмар рахунок, то парубок сказав йому:
– А пождіть трохи, пане-господаре, я зараз вам принесу гроші.
Тоді забіг у стайню, де стояв його ослик, і тричі промовив:
– Малий осле, розстарайся!
Осел розчепірив ноги та й сипонув червінцями так, що вони задзеленчали на всю стайню.
Тим часом корчмар не був дурнем, усе те підгледів у щілинку й зарубав собі на носі, що то за річ така. Серед ночі він вивів золотого ослика зі стайні геть, а туди поставив іншого – однаковіського, та тільки вже звичайного.
Уранці сідає Опудало на того фальшивого осла й весело простує додому. А вдома всім нахвалявся своїм щастям.
Зараз тут до них у двір збіглися усі родичі та сусіди, щоб подивитися на таке нечуване диво.
– Малий осле, розстарайся! – гукнув тоді Опудало на свою скотину.
Осел справді розчепірив ноги, та тільки сипонув своєму господареві щось інше, а не червінці. Ох, і зазнав тоді Опудало сорому; ох, і глумилися з нього люди! Довелося горопасі далі заробляти собі насущного, як і Одороблові, важкою працею.
І знову минув цілий рік, завершив науку вже й найменший брат – Дурень, котрий і собі подався у світ. Навмисне почимчикував він тим же шляхом, що і його брати, і так само найнявся на роботу до карлика-череванчика. А що і цей парубок був старанним та дбайливим, то і йому на прощання сказав господар:
– Не дам я тобі за службу ні срібла, ні злота. А ось візьми, хлопче, цю торбину: вона тобі добре в пригоді стане. Як трапиться якесь лихо, нападе якась зла личина, то ти тільки гукни: «Макогоне – з мішка!» Тоді й побачиш чудасію.
Дурень подякував і подався до батька. Дорогою він зупинився переночувати в тій самій корчмі, де обидва його брати позбулися своїх чарівних подарунків. Тепер корчмар не жив, а розкошував, і перед кожним чванився своїм столиком-самобранчиком. Коли почув про це диво Дурень, то й відразу збагнув, звідки в корчмаря той стіл. Відтак каже господареві:
– Ах ти, такий-сякий злодюго! Якщо ти не вернеш мені зараз того добра, що накрав у моїх братів, то я тебе навчу шанувати людей!
Господар на те його слово наказав своїм наймитам вигнати хлопця в три шиї із хати.
А Дурень тоді тільки гукнув:
– Макогоне – з мішка!
Отут-то було на що глянути! Як вихопився тоді з мішка важкий та дебелий макогін та як взявся
періщити корчмаря по плечах, так що став небога спершу червоний, як варений рак, а далі синій, аж зелений, звалився з ніг, ледве духу не випустив, тож повинен був усе повернути: і столика-самобранчика, і золотого ослика.
– Макогоне – у мішок! – звелів тоді Дурень, забрав собі скарби й потюпав на осликові додому.
І зраділи брати невимовно, як було повернуто їм їхні зароблені дарунки! І жили вони разом та й не знали ні журби, ні гризоти, бо було тепер і для них, і для старих батьків усякого добра досхочу – всього, чого тільки душа забажає.