Незабаром Еспен дійшов до королівського палацу. А там уже на нього чекають. Король не лише відразу найняв Еспена за пастуха до зайців за щедру винагороду, а навіть пообіцяв віддати за нього королівну, аби тільки добре зайців пас.
– Коли не вбережеш табуна, нарікай тоді, хлопче, на себе: не минеш лютої кари!
– Гаразд, – згодився Еспен. – А тепер не завадило б мені повечеряти, бо в дорозі знесилився.
Принесли йому королівську вечерю, він наївся-напився та й ліг собі спати. А вдосвіта погнав зайців пасти. На брамі зупинився та й каже королівським слугам:
– Ну-бо, перелічіть своїх зайців, щоб потім не вигадували зайвого.
А слуги йому:
– Вони давно лічені-перелічені. Дев’яносто дев’ять зайців як один.
– Ну, дев’яносто дев’ять, то нехай і так буде, – відповів Еспен та й погнав королівський табун на пашу.
Тільки-но зачинилася за ними брама, як наказав король прикликати ката: знав-бо, що нікому у світі не встерегти його зайців, байдуже, скільки їх буде – дев’яносто дев’ять чи й усі сто.
А Еспен не журився і спокійнісінько собі пас зайців. Лугом ішли зайці сумирніші й слухняніші від овечок. Так і трималися табунцем, докупи тулилися. Отож не поспішаючи йшли вони так, аж на узлісся вибралися. Отут вони йому й показали, як зайці бігають! Усі враз і розбіглися хто куди.
Гадаєте, Еспен зажурився?!
– Ей, гасайте собі на здоров’ячко, – сказав безжурно. – Біжіть, куди ваші косі очі дивляться.
Ще й у свою дудочку свиснув їм навздогін, щоб не зупинялися та перед очима не вешталися. А сам ліг на траві та й проспав до вечора.
Прокинувся, дивиться – звечоріло, сонце за гори сховалося. Узяв тоді Еспен свою дудочку й однісінький раз дмухнув у неї. Умить усі зайці збіглися на галявину. Та не просто як-небудь, а ще й вишикувалися рядами, мов солдати на параді.
– Молодці, зайці! Ану – кроком руш! – гукнув їм Еспен та й повів усіх до королівського палацу.
А там уже король із королевою та ще й з королівною вийшли зі своїх покоїв – подивитися, як кат каратиме Еспена. Аж зирк: Еспен іде собі шляхом та й не оглянеться навіть, а за ним заячий табун чимчикує!
Усі так і заніміли від дива. Ще б пак! Зайці крокували в ногу, мов муштровані солдати, а Еспен попереду вигравав для них на дудочці веселий марш.
Перед брамою палацу зупинився Еспен і скомандував:
– Раз! Два! Стій!
І зайці, притупнувши лапками, спинилися як укопані.
Ні, цього вже король не міг стерпіти! Узявся лічити зайців, забувши, що королю воно ніби й не личить. Рахував і так і сяк – і спереду назад, і ззаду наперед, і справа наліво, й зліва направо – зайців усе було дев’яносто дев’ять – і квит!
Навіть королева, а за нею й королівна намагалися зайців лічити, та все марно: перед ними були всі дев’яносто дев’ять зайців.
– Що ж, пастух із тебе непоганий, – промимрив король, одвернувся від Еспена та й подався до палацу. І треба сказати, що він був дуже незадоволений.
Зате на Еспена мило глянула королівна:
– Та й бравий же хлопець, – каже нишком.
І вдруге погнав Еспен удосвіта заячий табун до лісу, де порозганяв зайців, аби не заважали йому спати, та й ліг собі на травиці.
Сонечко лагідно гріло. Стиглих суниць росло повсюди пребагато, так що аж земля розчервонілася. Еспен наївся їх собі досхочу. А в його торбі було повнісінько й печеного, і вареного, й смаженого. У кишені ж лежала чарівна дудочка. Чого ще бажати?
Й Еспен ні про що інше й не мріяв.
Зате король ані на хвилинку не міг заспокоїтися. Навіть снідати не хотів, бо все міркував собі: як же оцей новий пастух зібрав докупи всіх зайців?! Гадав-гадав, та не здогадався…
Вирішив підіслати до Еспена фрейліну – нехай вона випитає Пастухову таємницю. Фрейліна аж образилася, почувши такий наказ. Де ж таке видано, щоб перша фрейліна королівського двору ходила до якогось там заволоки!
Та королі не терплять непокори, тож довелося фрейліні скоритися. З купини на купину та з квіточки на квіточку перестрибуючи, мов той стриконик, фрейліна добралася до узлісся, де лежав Еспен.
Розмову повела здалеку:
– Добридень, Еспене!
– День добрий, фрейліно!
– Який гарний день сьогодні, Еспене!
– Та непоганий, фрейліно!
– Ти чуєш, як щебечуть пташки, Еспене?
– Чудово щебечуть, фрейліно!
Тут фрейліна замовкла, бо не знала, про що його ще запитати. Ото фрейліна мовчить – й Еспен мовчить. Аж ось надумалася фрейліна:
– Цікаво, а що ти тут робиш, Еспене?
– Хіба не бачите? Зайців пасу.
– Зайців?! – засміялася фрейліна. – А де ж вони, твої зайці? Я жодного не бачу. Розбіглися, мабуть?!
– То й що? Великий клопіт! Коли треба буде, всі позбігаються, – відказує Еспен.
– Та де там! – аж скрикнула фрейліна. – Хіба вони тебе слухатимуться?
– Нехай і не мене, а мою дудочку. Ось гляньте самі.
Та як дмухнув у дудочку – миттю усі зайці до нього збіглися. Потім дмухнув із другого боку – враз усіх зайців мов вітром здуло – розбіглися. Фрейліна аж у долоні заплескала:
– Ах! Яка чудова дудочка! Продай її мені, Еспене. За таку дурничку я заплачу тобі аж сто талярів.
– За таку дудочку? Замало! – каже Еспен.
– Як то – замало? Та змилуйся, хлопче! Чи ти бачив колись сто талярів, хоча б уві сні?! – обурилася фрейліна.
– Брехати не буду, більше одного таляра я ніколи не бачив, навіть уві сні. Та вже гаразд, нехай буде по-вашому. Тільки на додачу зніміть із мене ще й чоботи. Мені самому ліньки, а сонце дуже пече.
Фрейліна аж засичала з гніву:
– Ах ти ж, нахабо! Щоб я, перша фрейліна королівського двору, роззувала якогось пастуха!
– Не хочете, то й не треба, ваша воля, – каже Еспен. – Але дудочки моєї вам не бачити.
Спересердя фрейліна мало не заплакала. Та нізащо в світі не буде вона, вельможна пані, перша фрейліна королівського двору, роззувати цього селюка! Але ж як тоді без дудочки повернеться до палацу?!
Озирнулася фрейліна навколо: як хтось побачить таке, то весь королівський двір глузуватиме з неї. Але ніде нікого не видно. Зважилася фрейліна:
– Давай уже сюди свою ногу!
А сама й очі заплющила, щоб не бачити такої своєї ганьби. Стягнула з Еспена чоботи – і з лівої ноги, і з правої.
Відсапалась і віддала йому сто талярів, схопила дудочку та й майнула назад – рада-радісінька, що так славно впоралася.
Та не так склалось, як гадалося. Коли фрейліна прибігла до палацу, дудочка кудись зникла. Вона ладна була дати голову на відсік, що не могла її загубити. Та хоч що говорила, хоч як доводила, а дудочки таки не було.
Та й не дивно. Звідки мала знати фрейліна, що та дудочка чарівніша за інші подібні дудочки, які тільки бувають у світі, і що господар її ніколи не загубить, хоч би кому він її віддав чи продав?
І справді, тільки-но побігла фрейліна, Еспен не встиг ще й двічі з боку на бік перекинутися, а дудочка вже знову опинилася в його кишені.
Ввечері він вправно скликав зайців, пішов до королівського палацу, а за ним увесь табун – лапа до лапи, вухо до вуха.
Наступного дня король із королевою відіслали до Еспена королівну, бо королева гадала: «Вже хто-хто, а вона зуміє видурити в пастуха дудочку». Королівна словами на вітрі не розкидалася, а відразу ж защебетала до пастуха голосом ніжної пташки:
– Ти ж такий гарний та добрий хлопець, Еспене, то невже відмовиш мені, коли я в тебе щось дуже-дуже попрошу? Щось мені фрейліна говорили, ніби ти маєш чарівну дудочку. Якщо це правда, то продай її мені. Я тобі дам за неї двісті талярів!
– Е, ні! За цю дудочку я й тисячу талярів не взяв би, – відказав Еспен. – Та як відмовити такій прегарній королівні?! Беріть її за двісті, але на додачу ще набийте мою люльку тютюном та розкуріть її гарненько.
Затупала королівна ніжками, закричала:
– Ти що, з глузду з’їхав?! Я буду скаржитися таткові, і він сьогодні ж накаже відтяти тобі голову! Ти що, забув, хто ти такий, а хто – я?
– Чому забув? Я – пастух, ви – королівна, – Еспен навіть позіхнув, хоч це й було неввічливо. – Але такої дудочки у вас немає.
«І справді немає», – згадала королівна. Потупцяла на місці, потупцяла та й каже:
– Давай уже сюди свою люльку!
Ох, і начхалася та накашлялася королівна, доки розкурила Еспенову люльку! Слізьми вмивалася і, мабуть, зо двадцять сім разів чхнула. І то ще нічого: адже всім відомо, що королівни люльок не курять, а вона ж була королівною якнайсправжнісінькою!
Коли з люльки врешті-решт війнув сизий димок, віддала королівна Еспенові двісті талярів, схопила дудочку та й подалася чимдуж додому. У королівни аж рука затерпла, так міцно вона стискала в кулаці дудочку. І що ж? Однаково дудочка зникла, мов крізь пальці прослизнула. Тоді вже до Еспена вирішила піти сама королева. Але зважте собі таке: королева була скупуватою – грошам ціну знала. Тож вона не торгувалася, а відразу пообіцяла Еспенові за дудочку триста талярів. Та пастух тільки цим не вдовольнився. Йому, бачте, забажалося, щоб королева почистила його старий каптанець.
– Щоб я тобі слугувала?! А не діждеш! – розгнівалася королева.
Але ж дудочка! Як же її здобути?.. Довелося-таки погодитися. Що ж мала робити?! Еспенів каптанець королева почистила дуже препогано, та що поробиш – сказано ж, королева!
Здобувши омріяну дудочку, загорнула вона її в шовкову хустинку, ще й міцненько зав’язала. А тоді сховала в рукав своєї пишної королівської сукні. Тільки це все одно було марно: у палаці королева побачила, що хустинка на місці, і зав’язана вона, як раніше, а ось дудочки не було.
Ох і розгнівався ж тоді король!
– Це вже казна-що! Ганьба! У моєму королівстві самі недбальці та недотепи! Бачу, доведеться самому за це діло братися, бо з вас ніхто не здобуде тієї дурної дудки!
Наступного ранку король подався до лісу. Ввічливо кивнувши Еспенові, він безцеремонно сів поруч із пастухом на траві. Дав йому закурити зі своєї королівської люльки з запашним тютюнцем. Розмовляли вони так щиро та просто, ніби й не був один із них король, а другий – пастух. Отак любенько собі побалакали, а тоді король і запитує:
– Еспене, друже, щось я чував, ніби ти маєш якусь там дудочку?
І король, ніби знічев’я, густо задимів своєю люлькою.
– Та є в мене дудочка, – й собі недбало сказав Еспен. – Не золота вона, простенька, але в жодного короля такої немає.
І він показав королю свою дудочку. Вона й справді була зовсім непоказною. Довго роздивлявся король дудочку: чи то справді вона чарівна? Дмухнув в один кінець – глянув: усі зайці вже тут як стій! Дмухнув з другого боку – всі зайці сипонули врозтіч.
– Добра дудка, нічого не скажеш, – похвалив її король. – Таку дудку дешево не віддають. Я дам тобі за неї тисячу талярів – я ж бо король, тому плачу по-королівському!
– Тисяча талярів – то таки гроші. Але для моєї дудочки це невелика ціна. Хіба що ми зробимо так: бачите, ген на лузі пасеться біла кобила?
– Ще б не бачити! То ж моя кобила! Можу віддати її тобі на додачу до грошей.
– Не мав я досі коня, то й цей нехай залишиться Вам. А ми вдаримо по руках, коли, окрім тисячі талярів для мене, ви ще поцілуєте свою кобилу.
Король украй розгубився:
– Ти вже краще вигадай щось інше, хлопче.
– Нічого я іншого не хочу. А ви дивіться самі, – ліниво потягнувся Еспен, ладний лягти на траву й заснути.
– То хоч дозволь поцілувати її через шовкову хустинку.
Еспен замислився:
– А це королівська хустинка?
– А то ж яка? Адже вона моя, а я – король, тим-то й хустинка в мене – теж королівська.
– Ех, де наше не пропадало! Цілуйте вже хоч через хустинку, – погодився Еспен.
А тепер уявіть собі, як король тричі підійшов навшпиньки до кобили, накрив її морду хустинкою і дзвінко цмокнув у самісінький ніс!
Сплюнув король, відлічив тисячу талярів Еспенові, сховав дудочку в гаманець, а той – у кишеню, яку ще й на ґудзика застебнув. Та не на якого-будь, а на королівського ґудзика, бо ж у королів і ґудзики мають бути королівські!
Коли ж повернувся додому, гукнув король свою королеву, королівну і фрейліну. Розстебнув кишеню, витягнув гаманець, розкрив… Що за диво? Немає дудочки й сліду! Ого, що занадто, то вже нікуди не годиться!
Розлючений король вирішив не прощати Еспенові такої наруги, а відразу ж скарати його на смерть. І королева погодилася зі своїм чоловіком, а це, самі розумієте, не так уже й часто буває.