Отож увечері, коли Еспен привів до палацу табун зайців, король оголосив про свій вирок: сьогодні пастуха скарають на смерть.
– Де ж ваша правда? – здивувався Еспен. – Я випасав ваших зайців, жодного не згубив, то чому ж я заслужив на таку кару?! Ви ж обіцяли віддати за мене свою дочку!
– Та не мели дурниць, – насупився король. – Як я сказав, що тебе скарають на смерть, то так воно й буде. Моє слово – закон!
Але глянувши на хлопця, трохи змилосердився:
– Хіба ось що… Якщо ти зумієш напхати повну діжку брехні, так щоб аж через верх вилізло, – тоді я тебе помилую.
– Котіть сюди вашу діжку, – зрадів Еспен. – Нема нічого легшого, як брехати.
Став Еспен над діжкою та й ну розповідати все, що з ним сталося. І як пішов найматися, і як спіткав бабу, що в пні носом застрягла і як нагороду за звільнення подарувала йому чарівну дудочку…
Усі реготали, слухаючи такі небилиці.
– Та слухайте ж далі, – вів своєї Еспен. – Прийшла до мене перша королівська фрейліна й почала виканючувати дудочку. Їй так кортіло її мати, що вона залюбки послугувала мені: стягла з мене чоботи. Спершу з лівої ноги, а потім з правої.
– Брехня! – заверещала фрейліна.
– Брехня! – загукав увесь королівський двір.
– А-а, забув: вона стягла чобіт спершу з правої ноги, а потім із лівої.
– Брехня! Він усе-все вигадує! – аж захлиналася фрейліна.
– А що я маю робити, мені ж треба цю діжку брехнею напхати, – каже Еспен. – Ото й доводиться плести казна-що… А далі ще й не таке диво сталося! Наступного дня прибігла до мене королівна. Теж хотіла мати мою дудочку. Тому й набила мою люльку тютюном і запалила її…
– Огидна брехня! Як ти посмів?! – скрикнула королівна й мало не зомліла.
– А звісно брехня, – погодився Еспен. – Діжку правдою не напхаєш. Слухайте ж далі. Повірте, сама королева до мене прийшла!
Королева перелякано озирнулася й сказала:
– Мені здається, що діжка вже повна.
– Повна, та не з верхом, – відрізав король. – Треба ще добрехати.
– Добрехати – то й добрехати, – усміхнувся Еспен. – Отож прийшла, кажу, до мене королева. Довго вона торгувалася, ніби перекупка на ярмарку, та все ж довелося її величності викласти триста талярів, ще й почистити мій старий каптанець.
Увесь королівський двір так і занімів, а наш Еспен й оком не змигнувши весело гукнув:
– Ану-бо, погляньте, чи повна вже діжка?
– Повна-повнісінька, – вихопився король, але королева рішуче сказала:
– Хоч і повна, та ще не з верхом!
Еспен хитро поглянув на королівську сімейку:
– Що ж вам таке ще вигадати?! Ага, ось що! Останнім прийшов до мене король. А на лузі саме паслася його біла кобила…
Тут король аж на ноги схопився.
– Досить, досить! Хіба не бачиш, що твоя брехня уже через верх діжки перелізла?!
Еге ж, не допомогли королю його хитрощі! Довелося віддавати королівну за пастуха-приблуду, та ще й у придане відділити пів королівства. Нехай уже зять там живе, як собі схоче, тільки щоб на королівській половині й ноги його не було!
