Буває так, що рибалки північної Норвегії, повернувшись з моря додому, знаходять то прилиплі до керма хлібні колосся, то ячмінні зерна в шлунку у виловленої риби.
Тоді вони знають, що їхні човни проходили повз чарівні острови, про які співається в старих дідівських піснях. Сонце світить там яскравіше, ніж тут, луки там зеленіші, поля більш родючі, а риба в морі ніколи не переводиться: скільки не закидай сіті – завжди повнісінькі.
Але не всім дано побачити ці острови. Тільки людині, що чиста серцем і смілива душею, у страшний час, коли люті хвилі загрожують загибеллю, відкриваються ці таємничі землі. І щасливий той, хто ступить на їхні привітні, сонячні береги, – він урятований.
За легендою в морі є три такі острови.
Один острів називається Сандфлес. Він постає з морської глибини, неподалік від Гельголанда, і берега його славляться рибою й дичиною.
Другий острів не має назви. Наче знехотя піднімається він у водах Вест-Фьорда. Його рівна поверхня так і залишається під водою, і тільки важке налите колосся колишеться над свинцевими хвилями.
Третій острів – найбільший – з’являється неподалік від Рьоста, на південь від Лофотенських островів, і називається Ут-Рьост.
Мешканці цієї благодатної землі ні в чому не знають потреби.
По великих зелених пасовищах Ут-Рьоста ходять огрядні стада, поля золотяться ячмінним колоссям, біля причалів стоять кораблі з рибальським знаряддям, завжди напоготові до виходу в море.
Старі рибалки розповідають, що їм траплялося бачити в морі невідомі кораблі, що мчали їм назустріч під усіма вітрилами.
Здається, ось-ось корабель вріжеться в рибальський баркас… Але в останню мить корабель раптом зникав, немов хмара, розвіяна вітром.
– Це Ут-Рьост вийшов на лови, – говорили старі рибалки.
***
Багато років тому жив неподалік від Рьоста бідний рибалка на ім’я Маттіас.
Дітей у нього була повна хата, а добра – лише човен та коза. Човен був старий, латаний-перелатаний, а коза худа й облізла, бо харчувалася риб’ячими хвостами та жалюгідною травичкою, яку вона скубла на прибережних скелях.
Важко жилося Маттіасу. Діти його частенько були голодні. Але він був не з тих, хто скаржиться на долю і вішає голову, схиляючись перед невдачею.
– Нічого, нині вітер стрічний, завтра буде попутний, – любив примовляти Маттіас, коли йому не щастило. А не щастило йому часто, набагато частіше, ніж щастило.
І от якось вийшов Маттіас у море. Давно вже не було в нього такого гарного улову, як цього разу.
Одну за одною витягував він важкі сіті.
Човен його мало не до половини був забитий рибою, і він уже радів, підраховуючи, скільки борошна й сала купить він на гроші, виручені від продажу риби. Він був такий зайнятий своєю справою, що не помітив, як чорні хмари затягнули небо. Раптом стемніло, налетів ураган, і здійнялася така буря, якої Маттіас зроду не бачив.
Обважнілий від риби човен так і кидало з боку на бік. Врешті-решт бідоласі довелося викинути за борт весь улов, щоб не піти на дно разом зі своїм багатством…
І все ж таки йому було нелегко втриматися на оскаженілій хвилі. Але недарма Маттіас прожив усе своє життя біля моря.
Багато годин боровся він із бурею, спритно повертаючи човен щоразу, коли важкі вали падали на нього і морська безодня готова була його поглинути.
Час минав, а буря не вщухала, і туман згущався дедалі більше. В який бік не вдивлявся Маттіас – землі ніде не було видно. Чи то його закрутила буря, чи то вітер змінився, тільки він зрозумів, що його несе у відкрите море.
Він плив і плив, а куди – і сам не знав. Ось так все й було.
Як раптом серед гуркоту хвиль і виття вітру десь перед носом човна пролунав хрипкий крик ворона. Серце Маттіаса стислося.
«Це, напевно, морський дух співає мені похоронну пісню, – подумав рибалка. – Мабуть, прийшов мій останній час…»
Подумки він став прощатися з дружиною й дітьми і готуватися до смерті.
А каркання почулося вже зовсім поруч. Маттіас підвів голову. Перед самісіньким бортом промайнуло щось чорне, і він побачив на уламках щогли трьох величезних воронів.
Але в цей час сильна хвиля підхопила його човен і понесла далі.
Скоро Маттіас вже не міг боротися з бурею. Знесилені руки не могли впоратися з кермом. Від голоду і спраги він зовсім знесилив. І скінчилося тим, що він заплющив очі і заснув, опустивши голову на кермо…
Отямився Маттіас тому, що йому здалося, ніби човен торкнувся берега і тихо погойдується на місці.
Він здригнувся і підняв голову.
Хмари розійшлися. Крізь розриви хмар проглядало сонце і своїм яскравим промінням висвітлювало чудову землю. Схили пагорбів, вкриті оксамитовими луками і золотими нивами, спускалися до самого берега, а гори до самих вершин були одягнені в зелене лісове вбрання.
Повітря було ніби просякнуте запашним запахом трав і квітів, і Маттіас вдихав його на повні груди, наче це був солодкий цілющий напій.
«Тепер я врятований, – подумав Маттіас. – Це Ут-Рьост!»
Він витягнув човен на пісок і пішов стежкою, що ледь помітною ниточкою тяглася по ячмінному полю. З подивом роздивлявся Маттіас навсібіч – ніколи в житті не бачив він такого важкого налитого колосся.
Стежка привела його до низенької землянки, вкритої свіжим дерном. На її зеленому даху паслася біла коза з золотими рогами і шовковою шерстю. А перед землянкою на почорнілій колоді сидів маленький старий у білому жупані й курив люльку. Борода в нього була така довга, що звисала мало не до колін.
– Ласкаво просимо, Маттіасе, до нас на Ут-Рьост, – сказав старий.
– Хай щастя ніколи не покине цю землю, батьку, – сказав Маттіас. – Але хіба ти мене знаєш?
– А як же мені тебе не знати? Звичайно, знаю, – сказав старий. – Може, погостюєш у нас?
– З радістю, батьку, – відповів Маттіас.
– І ми гарній людині завжди раді, – сказав старий. – Скоро і сини мої повернуться. Чи не бачив ти їх у морі?
– Ні, батьку, нікого я в морі не бачив, окрім трьох воронів.
– Та це ж мої сини й були, – сказав, сміючись, старий. Він вибив свою люльку і підвівся. – Ну заходь, заходь, добра людина. Мабуть зголоднів, пити-їсти хочеш. – І він прочинив перед Маттіасом двері своєї землянки.
