Яких тільки казок не розповідають своїм дітям лелеки – і всі вони про болота та про трясовини. Малятам – казки простіші, пташенятам, які вбилися в пір’я, – вигадливіші. Малятам досить сказати «ф’юіть-ф’юіть-тю-тю-тю-тю-тю!» – вони й тому будуть раді. А тямущим пташенятам подавай казку і про сім’ю, і про їхню болотяну рідню.
Одну з таких казок – найдовшу й найцікавішу – зараз ми вам і розкажемо. Ось уже тисячу років, як вона переходить від однієї лелечихи до іншої, і кожна наступна переповідає її дедалі краще. Але ми розкажемо її вам краще за всіх!
Першими пустила цю казку гуляти світом пара лелек, яка щоліта мостила собі гніздо на даху дерев’яного замку одного славного данського воїна – вікінга.
Стояв той замок біля Дикого болота. Колись давно це болото було дном великого моря, але море пішло, а на його місці залишилися заплавні луки й багниста трясовина, поросла морошкою, ріденькими кущами та кривими деревцями. Туман там майже ніколи не розсіюється, і ще зовсім нещодавно в цих місцях водилися вовки.
Недарма болото прозвали Диким. Уявляєте, що було на цих багнах і трясовині тисячу років тому?
Звісно, не все змінилося відтоді. Очерет із фіолетовими китичками на верхівці залишився таким самим високим. Так само біліють берези і тремтять на них ніжні зелені листочки. А коли казати про всяких там пташок та комашок, то метелики вже й тоді пурхали в прозорих сорочках того ж таки фасону. Улюбленими кольорами лелек були, як і тепер, білий і чорний, і панчішки вони носили такі самі червоні.
От тільки в людей мода відтоді змінилась. Але будь-яка людина, хай то буде пан чи слуга, може й зараз легко загрузнути в болоті, як і тисячу років тому. Тільки ступи – і все! – враз опинишся у володіннях Болотяного царя. Його ще називають Трясовинним королем, бо всі його володіння – багниста трясовина, але Болотяний цар якось більше тішить вухо. Окрім того, саме так його величають і лелеки.
Про його царювання нам відомо зовсім небагато, та, можливо, то й на краще.
Отож слухайте. Замок вікінга стояв неподалік Дикого болота. Був це добротний будинок із дерев’яних колод на три поверхи з високою вежею й кам’яним підземеллям. Ось цей дах і обрала для влаштування гнізда пара лелек. Лелечиха саме сиділа на яйцях, цілком певна, що сидить недарма.
Одного вечора лелека-батько довгенько не повертався. Коли ж прилетів, був якийсь наляканий і ніби сам не свій.
– Яку жахливу історію я тобі розповім, люба! – сказав він лелечисі.
– Ой ні, прошу тебе, не треба! – захвилювалася лелечиха. – Ти, певно, забув, що я висиджую наших пташенят? Ще злякаєш мене, а це може зашкодити малюкам.
– Та ти тільки послухай! – не вгамовувався стурбований лелека. – Вона все-таки не побоялася, уявляєш, прилетіла сюди – дочка нашого єгипетського господаря! Прилетіти прилетіла, та й ф’юіть! – тільки її й бачили.
– Кого, принцесу єгипетську? Ой, та не тягни, розповідай хутчій. Хіба не знаєш – мені шкідливо чекати, коли я висиджую пташенят.
– Ну, тоді слухай! Напевне, вона повірила в те, що говорили лікарі. Пам’ятаєш, ти сама чула їхні розумні балачки… Отже повірила, ніби болотяна квітка може зцілити її хворого батька. Та й прилетіла сюди по цю квітку на лебединих крилах ще з двома принцесами. Ці щороку прилітають на північ купатися. Сподіваються помолодіти від холодної води. Так от, прилетіти вона прилетіла, та й ф’юїть!
– О, скільки зайвих слів! – розсердилася лелечиха. – Я не можу довго хвилюватись, яйця можуть прохолонути.
– Я бачив усе на власні очі, – мовив лелека. – Сьогодні ввечері пішов я прогулюватися в очерети, туди, де трясовина надійніша, і раптом бачу – летять три лебідки. «Щось тут не те, – подумав я. – Це не справжні лебідки, тільки пір’я в них лебедине». Ну, немов відчув, розумієш? З тобою, люба, теж таке буває, що одразу чуєш, що до чого, еге ж?
– Буває! – відповіла лелечиха. – Ну, кажи хутчіш далі про принцесу. Годі вже про лебедине пір’я.
– Знаєш озерце на болоті? – провадив лелека свою розповідь. – Витягни шию, і ти його навіть звідси побачиш. Там серед зеленого очерету ще пень лежить великий такий, вільховий. На нього лебідки й посідали. Роззирнулися навсібіч, залопотіли крилами, потім одна з них скинула із себе лебедине вбрання з пір’я. Дивлюся, та це ж наша принцеса єгипетська! «Постережіть, – каже вона своїм подругам, – мою лебедину одіж, поки я болотяну квітку дістану». Сказала – й пірнула у воду. А подруги підхопили її пір’ячко та злетіли з ним високо вгору. «Куди це вони?» – подумав я. Мабуть, і вона їх про те саме запитала. А вони їй гукнули: «Пірнай, пірнай! Не літати тобі більше лебідкою. Не бачити рідної домівки! Залишайся назавжди в болоті!» – і розсмикали її крила на пір’їнки. Закружляли пір’їнки в повітрі, немов сніжинки білі, а злодійкуватих принцес тільки й бачили.
– Який жах! – сказала лелечиха. – Сили немає слухати… Ну, а далі що?
– Гірко заплакала принцеса. Плаче, побивається, сльози так і ллються на вільховий пень. І раптом бачу – аж він ворухнувся! Бо то був зовсім не пень, а сам Болотяний цар. Простягнув він до неї свої довгі, укриті зеленим жабуринням, суччя-руки. Бідолашка злякалася, сплигнула й побігла геть по трясовині. Та де там! Навіть я по ній ходити не можу, а вона й поготів. Ось так і втрапила наша принцеса у володіння Болотяного царя. Не повернутися їй до рідного Єгипту з болотяною квіткою! Не відпустить її цар. Така от прикра історія, краще б тобі не знати її…
– А тобі й не варто було її розповідати, особливо, коли я висиджую пташенят. Їм це може датися взнаки! Принцеса якось виплутається з халепи, ніде не дінеться. Її напевно виручать! А коли б таке сталося зі мною, з тобою чи з кимсь із наших – то й справді, що у воду впало, те пропало.
– А все-таки я ходитиму тут, пильнуватиму, – сказав лелека та так і вчинив.