Цілий рік прожив Маттіас вдома без горя й турбот.
А навесні, тільки-но минули зимові бурі, він знову спорядив свій човен і вийшов у море.
Одразу ж над його вітрилом закружляв ворон.
Ворон тричі хрипко крикнув і полетів, вказуючи Маттіасу шлях до берегів Ут-Рьоста…
Біля причалу дивного острова вже стояв напоготові корабель.
Маттіас ніколи не бачив такого великого, багатого корабля. Він був такий величезний, що від носа до корми не долітав людський голос, і тому посередині корабля стояв матрос, який, почувши команду штурмана, передавав її керманичу. Та все одно обом доводилося кричати на все горло.
Господарі Ут-Рьоста вже завантажили на корабель рибу свого улову, і тепер залишалося тільки знести до трюму частку Маттіаса.
Але скільки не знімали риби з вішаків, на яких вона сушилася, риби на вішаках не меншало. На Ут-Рьості ні в чому не буває збитку.
Нарешті трюм був набитий доверху і корабель відчалив.
У Бергені Маттіас вдало продав свою рибу і на виручені гроші, за порадою старого, купив двощогловий човен з усім рибальським знаряддям.
– Ну, Маттіасе, – сказав господар Ут-Рьоста, прощаючись із ним, – настав час нам розлучатися. Ти нас більше ніколи не побачиш. Але, поки серце в тебе добре, а душа відважна, ми стоятимемо поруч із тобою за кермом, своїми плечима підпиратимемо щоглу, коли буря буде гнути її, разом із тобою будемо закидати сіті. І щастя не покине тебе!
Так воно з тих пір і пішло.
Яку б справу не почав Маттіас, щастя жодного разу не зрадило йому, а біда далеко обходила його дім на суші і корабель у морі.
І завжди, коли він вів свій вітрильник по неспокійних морських хвилях, коли він закидав свої сіті та витягав їх, чиїсь невидимі руки допомагали йому тримати кермо, ставити вітрила та тягнути сітку.
Дійсно, ніколи більше не довелося йому побачити чарівний острів та його щедрих господарів, але щороку, того самого дня, коли буря принесла його до дивних берегів Ут-Рьоста, він прикрашав вітрильник різнокольоровими прапорцями і запалював вогні на честь своїх невидимих друзів.
