Тим часом настали холодні, сльотаві осінні дні. Туман, «беззубий дід», як його називають, обгриз листочки та й приліг спочити на вересових пустищах і на голих кущах. У повітрі запурхали безпері пташки – сніжинки. От-от постукає у ворота зима. Лелечі гнізда зайняли горобці й галасливо почали пересуджувати колишніх господарів.
А де ж наші знайомі лелеки зі своїми пташенятами?
Лелеки були вже в Єгипті, де в цей час сонечко світило та гріло, як у Данії влітку. Тамаринди й акації стояли вкриті цвітом. На куполах мечетей сяяли півмісяці, і на всіх вежах мінаретів сиділи лелеки.
Вони відпочивали після довгого перельоту. Їхні гнізда ліпилися одне до одного й на величних колонах, і під склепіннями зруйнованих храмів, і навіть на старих могильних пам’ятниках. Фінікові пальми високо здіймали свої густі крони, немов велетенські парасолі.
На тлі прозорого повітря пустелі вимальовувалися сірувато-білі контури пірамід. Там, далеко ген-ген, змагались у спритності довгоногі страуси, а величний лев мудрим оком поглядав на мармурового сфінкса, наполовину похованого в піску.
Води Нілу знов увійшли у свої береги, і в них аж кишіло жабами. Лелеки очам своїм не йняли віри: ого, стільки харчу! їж – не хочу.
– Бачите, як тут добре! – говорила лелечиха. – І завжди так буває в цій теплій країні!
– А що тут ще є? – запитували молоді лелеченята. – Ми полетимо звідси кудись далі?
– Ні! – відповідала лелечиха. – Нічого цікавого там не побачиш. Тільки тут справжній рай, а далі – непрохідні джунглі. Крізь густі зарості та колючки не продертись нікому, хіба що могутнім слонам. І змії там занадто великі для нас, а ящірки – занадто прудкі. А якщо в пустелі опинишся, то пісок засипле очі. Та це ще півбіди, а може й піщана буря захопити. Ні, тут значно краще! І жаб, і сарани доволі! Краще вже ми тут залишимося.
І вони залишилися. Дорослі лелеки сиділи в гніздах, відпочивали, чепурили пір’я, обтирали довгі дзьоби об свої червоні панчішки. Потім витягали гнучкі шиї, поважно розкланювались і гордовито підводили голови, укриті ніжним, гладеньким пір’ям, оглядаючи все навколо розумними карими очима.
Молоденькі лелечихи статечно прогулювалися в соковитому очереті, потай позираючи в бік молодих лелек, заводили з ними знайомства та майже на кожному кроці ковтали по жабі.
А то візьмуть у дзьоба змійку й помахують нею, гадаючи, що це їм дуже личить.
Молоді лелеки ні з того ні з сього раптом починали козиритися, били один одного крилами, сердито дзьобалися – іноді навіть до крові. А потім, дивишся, то одна парочка лелек, то друга ставали нареченим і нареченою. Що ж, діти, життя завжди бере своє!
Молоді починали мостити гнізда. І тут знову не обходилося без суперечок та бійок – у жарких країнах мимоволі в усіх кров стає гаряча. А загалом усі були задоволені. Старі лелеки тішилися, дивлячись на молодих. День у день яскраво світило сонечко, їжі всім вистачало. Одне слово, живи та радій!
І тільки в багатому палаці єгипетського господаря, як називали його лелеки, радості не було.
Сам всесильний володар лежав на своєму ложі, нерухомий і висохлий, немов мумія, руки й ноги відмовлялися слухатися його. Стіни багатих покоїв були розписані веселими яскравими барвами; здавалося, він лежить серед квітучих тюльпанів.
Навколо його ложа завжди юрбилися рідні й царедворці. Всі вони чекали: от-от прилетить з півночі старша дочка володаря – та, яка любила його найбільше, – і принесе болотяну квітку, яка зцілить хворого. Так стверджували вчені мудреці: коли болотяна квітка торкнеться грудей хворого, він миттю одужає і встане, живий і здоровий. Ото радість буде для всієї країни! Так говорили вчені мудреці, а вони знають, що кажуть.
Тільки не довелося вернутися додому тій сміливиці, яка полетіла на північ по болотяну квітку для свого батька. Принцеса єгипетська залишилася у володіннях Болотяного царя, а чому і як, ми вже з вами добре знаємо.
Але злодійкуваті принцеси-лебідки розповіли вдома зовсім іншу історію:
– Ми вже летіли над Данією та наближалися до Дикого болота, як раптом нас помітив мисливець. Він пустив у нас стрілу та поцілив у принцесу. Із прощальною лебединою піснею вона опустилася на води лісового озера. Там, на березі, під білою березою, ми й поховали її. Але за її смерть помстилися: прив’язали до хвостів ластівок, які жили під стріхою хатини мисливця, жмутки запаленої соломи. Хатина згоріла, а з нею й сам господар.
– Неправда, брехня! – обурився лелека, почувши їхню розповідь. – Ох, так і уколов би їх своїм гострим дзьобом!
– Авжеж, і зламав би його, – зауважила лелечиха. – На кого б ти став схожий тоді? Ні, треба думати спочатку про себе і про свою сім’ю, а все решта – марнота.
– І все-таки я хочу послухати, що скажуть вчені мудреці. Завтра вони зберуться в храмі з відкритим куполом радитися, що робити з хворим. Може, вони й дістануться до істини.
Вчені мудреці зібралися на раду й завели такі розумні й довгі балачки, що лелека нічого не второпав. Не допомогли вони й хворому, не кажучи вже про його бідолашну дочку. Але послухати їхні промови нам усе ж не вадить, поганого від цього нікому не буде.
– Головне в житті – це любов! – говорили мудреці. – Висока любов народжує високе життя. Лише любов може повернути хворого до життя.
Отак вони продовжували вирікати мудрі істини, глузду яких іноді й самі не надто добирали, проте залишалися ними дуже задоволені.
Вони звернулися до стародавніх пергаментів, бажаючи знайти в них відповідь, як зцілити хворого. Намагалися прочитати долю свого володаря по зорях, запитували поради в чотирьох вітрів. І дійшли одного висновку: головне в житті – любов!
– Любов буває різна, – говорили вони. – Любов закоханих зовсім не та, що любов батьків до дітей. А та, у свою чергу, відрізняється від любові рослини до сонця. Наприклад, сонце з любов’ю цілує багно, і від цього народжується чудова квітка – лотос…
Промови мудреців визначалися такою глибиною й ученістю, що бідолашний лелека не утнув і половини з того, про що вони говорили, а вже переказати їх лелечисі не зміг би й поготів. Він надовго замислився, заплющив очі та простояв отак на одній нозі цілісінький день. Ні, ученість була йому понад силу. Та й самим мудрецям довелося ламати голову. «Любов – головне в житті! – вирішили вони. – Вона й тільки вона здатна зцілити хворого володаря».
Ось так вони урадили і, можливо, були недалекі від істини, але що зробити, так і не надумали. Зате повторювали цей мудрий вислів багато разів і навіть записали його замість рецепту: «Головне в житті – це любов!»
Та як приготувати за цим рецептом ліки? Ось питання, яке загнало всіх у безвихідь. Одні ліки вони вже випробували: відрядили принцесу єгипетську – ту, яка любила батька свого найбільше, – по болотяну квітку до Данії. Але вона не повернулася, і всі вважали, що сміливиця загинула.
Щоправда, наймудріший з мудреців сказав те саме, що й лелечиха:
– Принцеса виплутається з халепи! Треба чекати…
І вирішено було чекати, нічого іншого не залишалося.
– Я знаю, як вчиню! – заявив лелека. – Поцуплю лебедине пір’я в цих злих принцес, тоді вони не прилетять більше на Дике болото. А вбрання їхнє приховаю десь там у нас до певного часу.
– Де це «там у нас»? – перепитала лелечиха.
– У нашому гнізді, біля Дикого болота! – відповів лелека. – Наші пташенята допоможуть мені перенести його. А якщо буде важко, можна за кілька перельотів, спочатку одне, потім друге. Принцесі й одного убрання вистачило б, та два, мабуть, краще: на півночі не погано мати в запасі зайвий одяг.
– Тобі ніхто за це й спасибі не скаже, – зауважила лелечиха. – Але ти чини, як знаєш, я тебе в усьому підтримаю.