У замку вікінга біля Дикого болота, куди щовесни прилітали лелеки, все не могли намилуватися маленькою дівчинкою. Вікінгова дружина подбала, щоб ніхто не бачив її вночі, коли названа дочка оберталася на бридку жабу. А вдень вона була просто чарівна.
Назвали дівчинку Хельґою. Звичайно, це ім’я було надто ніжним для її дикої вдачі.
Минали місяці, минали роки. Лелеки так само здійснювали свої перельоти: восени до берегів Нілу, навесні назад у Данію на Дике болото. А дівчинка все підростала, і незчулися, як вона стала шістнадцятирічною красунею.
Ніжна була оболонка, але твердим саме ядро. Хельґа дивувала всіх своєю дикістю та свавільністю, навіть у ті суворі й похмурі часи. Вона могла без сідла скакати на необ’їждженому коні, та не думала зіскакувати на землю, навіть коли той раптом починав гризтися з дикими кіньми. Хельґа немов приростала до його спини й без страху гнала його щодуху. А потім, не роздягаючись, кидалася з розгону в холодні води фіорду та пливла назустріч дракару вікінга – човну свого названого батька.
Улюбленим заняттям дикої та сміливої Хельґи було полювання. Від свого густого чорного волосся вона відрізала довге пасмо та сплела з нього міцну тятиву для лука.
– Сподівайся в усьому лише на себе! – говорила вона.
А одного разу вона дуже образилася на названого батька. Дівчина сказала йому цілком серйозно:
– Якби прийшов уночі твій лютий ворог, зняв дах над твоєю головою й заніс над тобою меч, я б не розбудила тебе, навіть якби могла. Я б не чула нічого – так дзвенить ще в моїх вухах ляпас, якого ти дав мені багато років тому. Я нічого не забуваю!
Вікінг не повірив їй, він, як і всі, був зачарований її відвагою та красою і завжди хвалив Хельґу за дикі витівки.
– Ось справжня дочка вікінга! – радів він.
Але вікінгова дружина гірко засмучувалася. Вона дуже полюбила свою названу дочку й ніяк не могла змиритися з її жорстокою вдачею, хоча й знала, що винні в усьому злі чари. «Це вони винні, – вірила вона, – що Хельґа не може приборкати свою несамовиту вдачу».
А Хельґа частенько зловтішалася, мучачи матір. Часом, коли жінка дивилася з вікна або виходила на ґанок, дівчина навмисно сідала на краєчок глибокого колодязя, дриґаючи ногами, а потім кидалася вниз у слизьку безодню. Пірнала з головою, спливала на поверхню, потім знову пірнала, немов жаба, видиралася з колодязя зі спритністю кішки і, мокра, вся в зеленій твані, поверталася до своїх покоїв. Вода стікала з неї струмками просто на підлогу.
Але з наближенням сутінків Хельґа завжди стихала. Вона поводилася спокійніше, про щось замислювалася, ставала слухняною. У неї навіть з’являлися ніжні почуття до матері. Та ось сідало сонце, і здійснювалося зловісне перетворення: замість дівчини сиділа зморщена бридка жаба. Вона була значно більша за звичайну жабу й від цього здавалася ще потворнішою. Тільки в очах її світився тихий смуток, а з грудей вихоплювалися жалісливі звуки, ніби скривджена мала дитина схлипувала вві сні.
І тоді вікінгова дружина брала її до себе на коліна і, зазираючи в її чудові сумні очі, говорила:
– Іноді мені хочеться, щоб ти завжди залишалася моєю німою дочкою-жабою. Ти стаєш значно жахливішою, коли краса повертається до тебе. Так і сподівайся тоді якоїсь злої капості чи біди.
***
– Тільки подумай, – сказав лелека своїй дружині, коли вони знову прилетіли на Дике болото, – колись вона була зовсім крихітна й легко вміщалася у квітці водяної лілеї. А тепер стала зовсім доросла й така схожа на матір – викапана принцеса єгипетська. А ту ми відтоді так і не бачили. Мабуть, не вдалося їй виплутатися з халепи, як ви з мудрецем провіщали. Я щороку облітаю Дике болото вздовж і впоперек, але вона жодного разу не з’явилася. Невже даремно ми перетягнули сюди два лебедині убрання з пір’я? Та ще на превелику силу, за три перельоти. Що ж, так і лежатиме воно в нашому гнізді без діла? А раптом станеться пожежа і спалахне дерев’яний будинок вікінга – від них жодної пір’їнки не залишиться!
– І від нашого гнізда теж! – сердито зауважила лелечиха. – Але про це ти думаєш менше, ніж про пір’я болотяної принцеси. Гарний батько сімейства, нічого не скажеш. Я говорила це ще тоді, коли вперше висиджувала тут пташенят. Ось згадаєш моє слово, ця навіжена дівчина ще влучить у когось із нас стрілою. Вона сама не знає, що коїть. Краще б залишив її на болоті, нехай би собі загинула!
– Ну що ти таке кажеш! Твої слова зліші, ніж твоя душа! – заперечив лелека. – І не намагайся переконати мене, що я помиляюся.
З цими словами він високо підстрибнув, двічі плавно змахнув крилами, витягнув назад довгі ноги та злетів угору. Потім ще раз змахнув крилами й полинув у височині.
Біле пір’я його так і сяяло на сонці, голова й шия витягнулись уперед… Оце був політ!
– Він і досі найкращий! – тихо мовила лелечиха. – Тільки йому я цього не скажу…
***
Тієї осені вікінг рано повернувся додому. Чимало бранців і багату здобич захопив він у чужих краях. Серед полонених був один молодий воїн, дуже смуглявий, чорноволосий, в убранні не такому, як на інших. Подейкували, що в себе на батьківщині, у жарких південних краях, він відзначався не так військовою звитягою, як тим, що любив проводити час за вченими книгами. А в його таємних покоях, куди входити дозволялося лише найближчим людям, варилося якесь пахуче зілля, сушилися різні трави, які він потім розтирав у порошки. Коротко кажучи, думав він більше не про те, як убивати ворога, а про те, як лікувати друзів, та й решту людей. Був він дуже юний і гарний на вроду. Коли його зі зв’язаними руками вели двором замку, вікінгова дружина мимоволі вигукнула:
– Який він гарний! Немов сам Бальдр! – Вона мала на увазі прекрасного бога світла, якому поклонялися стародавні скандинави.
– Жалюгідний боягуз! Безбородий раб! – з презирством сказала Хельґа. – Потрібно віддати його на поталу скаженим собакам. А краще затоптати копитами. Я б сама радо сіла на дикого бика й пополювала на нього з гострим ножем! – І вона дзвінко розсміялася.
Навіть суворі, загартовані в боях і далеких походах воїни з війська вікінга здригнулися, почувши такі жорстокі слова з уст юної дівчини.
Але вікінгова дружина нічого не сказала, лише з болем подивилася на свою названу дочку. Вона ж бо знала, що, доки світить сонце, Хельґою, всіма її словами й учинками немов керує темний злий дух. Але вона зберігала цю таємницю про себе, боячись, що, коли хтось дізнається про неї, нехай навіть сам вікінг-чоловік, дівчину визнають за чаклунку. Це могло зашкодити Хельзі.
Проте надвечір, коли сонце сіло та красу жорстокої Хельґи, як завжди, змінила потворність лагідної жаби, жінка не стрималася й висловила все, що наболіло в неї на душі:
– Якби знав хто-небудь, як я страждаю через тебе! І як тебе жалію…
Потворна жаба, схожа на троля із жаб’ячою головою, подивилась на неї великими сумними очима і, здавалося, зрозуміла все.
– Але, мабуть, велика материнська любов, коли я мовчки терплю всі твої злі витівки ось уже скільки років! – говорила далі жінка. – Тільки ти сама нікого не любиш! Невже серце в тебе холодне, як болотяна твань, з якої ти вийшла?
Тут бридка істота здригнулася й зіщулилася, немов її дуже вразили ці слова, і, сумно проквакавши щось, забилася в темний куток.
– Та настане час і твоїх випробувань, – сказала вікінгова дружина. – Ти ще дізнаєшся, які муки приносить любов. Ох, краще б мені не бачити тебе ніколи й не знати!
І, гірко заплакавши, жінка пішла на іншу половину кімнати, розділеної запоною зі звіриної шкури, що звисала з балки на стелі аж до підлоги.