Жаба довго сиділа у своєму кутку, лише зрідка тяжко зітхаючи. У замку вікінга всі вже поснули, свічки давно загасили, тільки в круглому вогнищі бенкетної зали ще жевріло вугілля.
Враз жаба підвелася на всіх чотирьох перетинчастих лапах, прислухалася до тиші й застрибала до дверей. Вона звелася на задні кінцівки, тихенько підняла клямку, відхилила двері й подалася вниз, до бенкетної зали. Немов щось прокинулося в цій дивній істоті, якась нова сила, невідомі раніше почуття, які змусили її діяти зараз так розумно й рішуче.
На столі ще стояли неприбрані тарілки з обгризеними кістками, розмальовані келихи з недопитим вином, валялися ложки й ножі. Жаба прихопила один із них.
На підлозі побіля вогнища лежали приготовані на ранок сухі тріски. Жаба вибрала найдовшу, піднесла її до жевріючого вугілля й із запаленим смолоскипом спустилася вниз, у сире кам’яне підземелля, куди ув’язнили юного бранця.
Жаба на превелику силу вибила залізний засув, на який були замкнені його двері, й підійшла до в’язня, який спав. Вона доторкнулася до нього холодною, липкою лапою, бранець здригнувся та прокинувся. Побачивши перед собою потворну величезну жабу, він з огидою відсахнувся. Проте жаба перерізала шкіряні ремені, що стягували руки й ноги юнака, і зробила йому знак іти за нею.
– Це наслання чи відьомські чари! – вигукнув полонений і навіть ущипнув себе – чи не сон усе це. – Невже під такою потворною личиною може ховатися добре серце? А втім, я сам завжди говорив, що жаби – корисні істоти.
Жаба кивнула юнакові головою, даючи зрозуміти, щоб він ішов за нею. Минувши безлюдну галерею, приховану від чужих очей килимовою запоною, вона привела його до стайні і вказала на білого скакуна. То був улюблений кінь Хельґи. Не гаючи часу, бранець скочив верхи, жаба слідом за ним і, простягнувши холодну перетинчасту лапу, торкнула повід. Юнак не заважав їй, і жаба пустила коня галопом обхідною дорогою, яку сам бранець ніколи б не зміг відшукати.
Незабаром вони були вже далеко від замку вікінга. Дике болото залишилося осторонь. Кінь потрюхикав, петляючи стежками вздовж узлісся. Починало світати. Жаба кілька разів поривалася сплигнути з коня, але юнак не відпускав її – йому хотілося чимось віддячити. Та ось небо на сході зачервоніло, перший сонячний промінь пробився крізь хмари й осяяв вершників. Тієї самої миті бридка жаба перетворилася на вродливу дівчину. Юнак із несподіванки випустив повіддя з рук, кінь, почувши волю, спинився. Хельґа зіскочила на землю, вихопила з-за пояса ніж і замахнулася на юнака. Він мимоволі відсахнувся.
– Боягуз! – крикнула вона. – Ножа злякався! А якби це був бойовий спис? Ха, ха, ха! Покрутився б тоді на холодному рожні! Ну що ж ти не підійдеш ближче, хоробрий воїне?
Юнак уже встиг оговтатися від першого переляку, він одразу здогадався, що тут не обійшлося без злих чарів! Але замість утекти від божевільної дівчини або здолати її силою, він ласкаво заговорив до неї:
– Ти моя рятівниця, і я ніколи не забуду цього! Кращий мій друг не вчинив би для мене того, що зробила ти сьогодні вночі. Коли б не твоя доброта й відвага, не бачити б мені більше ясного дня! Але, мабуть, душу твою затьмарили якісь злі сили, якщо ти хотіла вдарити мене зараз тим самим ножем, яким сама ж допіру розрізала шкіряні пута, що стягували мені руки й ноги. Бідолашна дівчино, як би мені хотілося допомогти тобі!
Якби молодий бранець заніс над Хельґою важкого меча чи гостру сокиру, вона б не здригнулася й не відступила, але його ласкаві слова збентежили її. Вона опустила руки і, збліднувши від хвилювання, здивованими очима дивилася на юнака, не в змозі вимовити жодного слова.
– Як би я хотів вивести тебе з мороку, в якому ти блукаєш, сама не відаючи того! Ти така прекрасна й добра. Твоїм жорстоким словам я не вірю. Це просто слова. За ними ховається якась жахлива таємниця. Розкажи мені її, не бійся.
Кажуть, дощова крапля камінь точить, а хвиля морська згладжує гострі скелі – так і лагідні слова молодого воїна пробили тверду стіну, за якою так довго залишалося в полоні ніжне серце Хельґи.
Але, подібно до молодого паростка, що вбирає цілющу вологу роси й поглинає теплі промені сонця, не відаючи про дозріваюче в ньому сім’я життя та майбутній плід, так сама Хельґа ще не розуміла, що з нею коїться. Вона більше не палала несамовитою злістю, їй не хотілося нікого мучити, навпаки, вона ладна була підкоритися новим почуттям, що раптом спалахнули в ній. Було то каяття? Смуток? Чи, може, кохання? Вона сама не знала. Не криючись більше, вона розповіла свою історію молодому бранцю. Так відкрилася таємниця дочки Болотяного царя.