Але де ж весь цей час була її мати, єгипетська принцеса?
Вона досі спала в зеленій твані Дикого болота, оповита очеретом та білими лілеями. Їй снилися то вільховий пень, то єгипетська піраміда. Пень був увесь помережаний старовинними ієрогліфами і схожий був радше на єгипетську мумію. Потім він заворушився, простягнув до неї довгі зелені руки – це виявився не пень і не мумія, а сам Болотяний цар.
А одного разу примарилося їй, що прокинулася й бачить у себе на грудях маленьку пташку. Вона тріпотіла крильцями, весело щебетала й усе намагалася злетіти вгору, вирватися з-під темного склепіння, та її не пускала довга зелена стрічка, якою вона була прив’язана до принцеси. «На волю, на волю, до батька!» – немов просила пташка, тріпочучи крильцями.
Принцесі згадався її батько, якого вона так любила, і рідна сонячна країна, де їй так добре жилося… Вона пожаліла пташку, відв’язала стрічку й випустила її на волю, до батька.
Що ж то була за стрічка? Бачив її тільки лелека. То – зелена стеблинка, на кінці якої гойдалася біла лілея, а в ній, як у колисці, спало чарівне маля, яке лелека відніс колись давно вікінговій дружині.
Тепер немовля вже виросло, стало вродливою дівчиною на ім’я Хельґа. І ось вона прискакала на білому коні до берега Дикого болота, щоб побачити нарешті свою рідну матір, єгипетську принцесу. Тут вона розпрощалася з молодим бранцем і, коли затих удалині цокіт його копит, схилилася над рівною поверхнею болотяного озера. Там, у глибині, вона побачила єгипетську принцесу.
– Невже це моє відображення у водяному дзеркалі? – здивувалася Хельґа.
– Невже це я? – здивувалася її мати, єгипетська принцеса, побачивши над водою обличчя дівчини.
Вони потягнулися одна до одної, води озера розійшлися, мати й дочка нарешті зустрілися, щоб ніколи вже більше не розлучатися, і міцно обнялися.
– Моє дитя, квітко серця мого, весела пташко моя, – говорила мати і плакала від щастя.
А над ними кружляв лелека. Він швидко майнув до будинку вікінга, де на даху в його гнізді зберігалися два лебедині убрання з пір’я, і тепер скинув їх матері й дочці. Вони зараз же накинули їх на себе і здійнялися вгору білими лебідками.
– Ось тепер поговоримо! – сказав лелека. – Тепер ми зрозуміємо одне одного, хоча дзьоби в усіх птахів різні, але ж мова однакова. Яке щастя, що все сталося саме сьогодні, завтра нас уже не було б тут. І я, і дружина, і наші пташенята – всі цього ранку відлітаємо на південь. Адже ми теж із нільських берегів, як і ви. Моя дружина завжди говорила, що принцеса виплутається з халепи! Я дуже, дуже радий за вас!.. Отже, не даремно ми з пташенятами перенесли сюди з Єгипту лебедині убрання. Це просто щастя, що ми ще не відлетіли. Наша зграя підніметься сьогодні на світанку. Ми полетимо вперед, а ви тримайтеся за нами, тоді не зіб’єтеся з дороги. Тільки не відставайте!
– І я принесу на батьківщину квітку серця мого, ніжний лотос, мою красуню дочку! – сказала єгипетська принцеса. – Як усе несподівано закінчилося… Додому, тепер додому!
– Ні, я не можу летіти одразу, – сказала Хельґа. – Спочатку я мушу побачити мою названу матір. Вона була така добра до мене, стільки горя зазнала через мене й ніколи жодним словом мені не дорікнула. Ні, я не можу відлетіти, не попрощавшись із нею.
– Це дуже легко влаштувати, – сказав лелека. – Нам однаково треба летіти до замку вікінга по мою лелечиху та пташенят. Ото вони здивуються! Особливо лелечиха, вона завжди казала… – Але він не повторив, що казала лелечиха, а затріщав, заклацав дзьобом і полетів уперед, до замку.
Там усі спали глибоким сном. Вікінгова дружина заснула найпізніше, страх і тривога позбавляли її спокою. Настала вже друга ніч, як зникла Хельґа. Мабуть, це вона допомогла втекти молодому бранцю: у стайні не було саме її коня.
Що з нею трапилося? І що скаже на все це сам вікінг, її чоловік? Від цих думок жінка довго не могла заснути. То їй ввижалася Хельґа – вродлива, юна, але дика й жорстока, то – тиха сумна жаба, яку вона брала до себе на коліна та гладила по потворній голові. Але раптом жаба залопотіла перетинчастими лапами, і то були вже не лапи, а білі крила, і, вигнувши довгу, прекрасну шию, злетіла вгору білою лебідкою.
Вікінгова дружина прокинулась на світанку. На даху замку і справді чулося лопотіння крил – то лелеки збиралися в далеку мандрівку. Жінка встала й підійшла до вікна – їй хотілося ще раз поглянути на милих її серцю лелек і побажати їм щасливої дороги. Вона розчинила віконниці. Над двором і стайнями літали сотні лелек, деякі сідали на дах перепочити. А навпроти вікна, на краю колодязя, в який так любила пірнати Хельґа, бажаючи подратувати свою названу матір, сиділи дві лебідки. Вони не зводили з неї очей, а потім забили, залопотіли крилами й низько нагнули гнучкі шиї, немов кланяючись.
Жінка згадала свій сон, і перед її очима, мов жива, постала Хельґа – Хельґа, яка обернулася спочатку на бридку жабу, а потім на білу лебідку. Вікінгова дружина простягла до неї руки, посилаючи руками поцілунки, немов прощаючись із нею.
Зграї лелек злетіли вгору й, облетівши прощальне коло над замковим дворищем, потягнулися на південь.