– Ну ось, тепер мусимо чекати на цих лебідок! – невдоволено буркотіла лелечиха. – Коли хочуть летіти з нами, нехай не баряться. Чекати ми не можемо. Адже ми летимо зграєю, всі разом. Так летіти значно пристойніше. Не те що якісь там зяблики чи турухтани, або, як їх ще називають, забіяки: у них подружжя летять порізно – чоловіки самі по собі, а дружини з дітьми самі по собі. Просто ганьба! А лебеді, лебеді… Подивися, як незграбно вони летять!
– Кожен летить по-своєму, – відповів лелека. – Лебеді летять косою лінією, журавлі – клином, а кулики – змійкою.
– Ох, не згадуй, заради всього святого, про змійок! – злякано вигукнула лелечиха. – Чого доброго, пташенятам захочеться їсти, а чим їх тут нагодуєш?
– Що це там унизу, високі гори? – запитала Хельґа в матері, яка летіла поряд із нею.
– Ні, це пливуть під нами грозові хмари, – відповіла дочці єгипетська принцеса.
– А там, у височині, білі хмари? – знову запитала Хельґа.
– Це вершини, укриті вічними снігами! – відповіла мати, і вони, перелетівши через Альпи, продовжили шлях до Середземного моря.
– Африка! Єгипет! – зраділа дочка нільських берегів. Під ними і справді звивалася ясно-жовта смуга землі.
Забачивши рідний берег, лелеки й собі полетіли швидше.
– Чуєте, як пахне нільською тванню та прохолодними жабами? – гукнула лелечиха до пташенят. – Ой, аж усередині залоскотало! Невдовзі ви самі їх скуштуєте. Такі мокренькі, слизькі! І познайомитеся зі своїми далекими родичами – марабу, ібісами та журавлями. Вони всі нашого роду-племені, тільки не такі гарні, як ми! А бундючні – страх! Особливо ібіси.
Єгиптяни так носяться з ними, навіть роблять із них мумії, набиваючи їх запашними травами. Як на мене, то краще б уже живими жабами! Незабаром ви самі дізнаєтеся, як це приємно! Я так гадаю: краще за життя бути ситим, ніж після смерті потрапити до музею. Хіба я не маю слушності?
– Ось і лелеки прилетіли! – сказали мешканці царського палацу на нільському березі.
В одному з його відчинених покоїв на м’якому ложі, покритому шкурою леопарда, лежав сам володар. Смерть ще не прийшла до нього, але здоров’я теж не було. Він усе чекав з північного болота заповітну квітку – лотос, який повернув би йому сили й бадьорість. Рідні й царедворці не відходили від нього ні на мить.
Раптом у покій влетіли дві білі лебідки, які повернулися в Єгипет разом із лелеками. Вони скинули із себе убрання з пір’я, і всі побачили двох красунь, схожих одна на одну, як дві краплі води. То були єгипетська принцеса та її дочка Хельґа. Мати підвела Хельґу до ложа хворого: дівчина, відкинувши назад довге темне волосся, впала ниць і поцілувала руки рідного дідуся. І тієї самої миті щоки його вкрив рум’янець, очі заблищали від радості, життя повернулося до нього! Старий устав, здоровий і відмолоділий, немов прокинувся після довго-довгого сну!
– Доброго ранку! – привіталися з ним разом мати й дочка, обіймаючи свою найріднішу людину.
Великі радощі запанували в палаці! І лелеки теж раділи – особливо тому, що їжі було вдосталь, а жаб і не злічити! Вчені похапцем записували історію матері й дочки, щоб донести до нащадків таємницю дивовижної болотяної квітки – лотоса, що воскресив хворого володаря та приніс щастя й радість усім мешканцям країни.
Лелеки також розповіли цю історію своїм пташенятам та іншим лелекам, але, звичайно, по-своєму і аж тоді, коли всі наїлися досхочу, а то їм було б не до чужих пригод.
– Тепер і тебе відзначать! – прошепотіла лелечиха чоловікові. – А то як же!
– Навіщо мені це? – махнув крилом лелека. – Та й за що, власне? Що я такого зробив? Нічогісінько!
– Ти зробив найбільше. Коли б не ти й наші пташенята, принцесам, матері й дочці, довіку не бачити б Єгипту, а тутешньому володарю – зцілення! Ні, тебе неодмінно відзначать! Швидше за все, ушанують ступенем доктора наук, і наші наступні пташенята будуть уже не простими пташенятами, а дітьми доктора наук, а їхні пташенята – онуками доктора, розумієш? На мою думку, ти – справжнісінький єгипетський доктор!
А придворні вчені й мудреці розвивали й далі свою основну думку, що проливала світло, як вони стверджували, на всі події: «Головне в житті – це любов!» А тлумачили її приблизно так: «Єгипетська принцеса, як сонячний промінь, пробралась у володіння Болотяного царя, і від їхньої зустрічі народилася прекрасна квітка, квітка любові, квітка життя й радості…»
– Я однаково не зумію тобі переповісти доладно їхні слова, – признався лелека, коли повернувся до себе в гніздо. – Вони говорили так гарно, довго й мудро, що їх одразу підвищили в чинах і нагородили орденами.
– А тобі що дісталося? – запитала лелечиха. – Сподіваюся, тебе не обійшли? Хто-хто, а ти в цій справі головна особа. Вчені тільки й знають, що промови виголошувати та висловлювати припущення. Ось побачиш, про тебе теж згадають!..
І згадали.
Коли ранньою весною лелеки знову зібралися відлітати на північ, Хельґа зняла з підмізинного пальця золотий обідець, викарбувала на ньому своє ім’я й почепила його на шию лелеці.
– Віднеси його в замок на Дикому болоті та передай моїй названій мамі. Тоді вона знатиме, що її дочка жива, здорова й пам’ятає про неї. Щасливої дороги, лелеко!
«Важкенько його буде нести, – подумав лелека. – Але золото й честь на дорогу не викинеш…»
– Ось побачиш, тепер на півночі говоритимуть: «Лелеки приносять щастя!» – сказав він лелечисі, прощаючись.
А повернувшись восени з Данії на нільські береги, перше, що він побачив, було його власне зображення на стіні царського палацу. Хельґа сама наказала намалювати там лелеку, лелечиху й усіх їхніх пташенят – адже вони відіграли таку важливу роль в її житті.
– Дуже мило! – сказав лелека.
– Справді, дуже мило, – сказала лелечиха. – Меншого й не можна було сподіватися!
Ось і нагорода, і кінець усієї історії. А могло все закінчитися геть інакше.
Тієї самої осені орел, який сидів на вершині найвищої піраміди, побачив удалині великий караван. Вервечкою йшли натомлені верблюди, несучи на своїх горбах незлічені багатства. За ними на гарячих арабських скакунах гарцювали озброєні вершники. Білі коні маяли густими гривами, били копитами й пирхали. Вельможні гості – серед них був і один аравійський принц, молодий і вродливий, як і належить принцові, – в’їхали у двір єгипетського володаря, господаря лелек, гніздо яких у цей час було порожнє.
Лелеки були ще на півночі, у Данії, але незабаром мали повернутися.
Вони прилетіли того самого дня, коли в палаці лунали спів і музика – справляли бучне весілля. Нареченою була красуня Хельґа. Нареченим – молодий аравійський принц, смаглявий, чорноволосий і вельми схожий на молодого бранця, що його Хельґа вивела колись із підземелля в замку вікінга.
– Ось вам і новий кінець історії! – сказав лелека. – І цілком несподіваний. Мені він більше до душі.
– Цікаво, а що про таке завершення казки скажуть діти? – зауважила лелечиха.
– Так-так, люба. Це, звичайно, найважливіше! – погодився з нею лелека.