У далекій Норвегії, де гори значно вищі за небо, а сосни пронизують верхівками хмари, у хвойному лісі біля підніжжя скелястих пагорбів, удалині від холодного моря, жили два брати-близнюки – Людвіг і Нордвіг. Обидва носили однакові пухнасті шуби, лише китички на вухах і кінчику хвоста у Нордвіга були білі, немов сніг на гірських піках, а в Людвіга – сірі, наче зимове небо. У решті вони скидались один на одного, мов дві краплі льодяного дощу, і були так само нерозлучні. І ніхто в усьому лісі не знав інших таких бешкетників і непосид.
***
– Хто вчора поцупив у тітоньки Куниці кошика з горіхами? Я вас питаю! – мама-білка кинула в синів свій найгрізніший погляд.
– Він! – одночасно вказали один на одного брати.
– Вас обох покарано! Сидітимете замкнені до завтрашнього ранку!
– Це несправедливо! – обурився Нордвіг.
– Несправедливо! – підтримав його Людвіг. – Та й як ми дізнаємося, що завтра вже настало? Адже на вулиці завжди темно.
– Ви мене чули, – мама була непохитною. – Хутко до себе! І поводьтеся тихо, як миші!
– Карати дітей – не гуманно, – прокоментував такі дії Нордвіг, який полюбляв, щоб останнє слово залишалося за ним.
– А тобі відомо, що о темній порі року дитяча психіка особливо схильна до депресії? – закинув Людвіг фразу, яку вичитав якось у татковому медичному журналі.
– До чого схильна? – сторопіла мама. – До депресії?
Брати дружно позадкували до східців, що вели на другий рівень їхньої зимової квартири.
Мама стомлено опустилася на стілець:
– Я колись таки від вас збожеволію…
– Це неможливо! – виголосив Нордвіг, хапаючи зі столу горіх.
– Цілком неможливо! – кивнув Людвіг, пхаючи по кишенях шматочки сушених ягід, які залишилися від сніданку.
– Чого б це? – здивувалася мама.
– Ти білка!
– Не бачу зв’язку.
– До білки не може завітати білка![1] – брати зайшлися сміхом і чкурнули нагору.
– Нечеми! – кинула їм навздогін мама, ледь стримуючи усмішку.
Вона підвелася з-за столу.
– Я йду! – крикнула вона трохи згодом. – Двері замикаю на обидва замки й засув.
Нагорі панувала підозріла тиша.
– Ви мене чуєте?
– Так, мамо, – долинув до неї сумний голосок Людвіга.
– Звісно, мам. – На верхньому прогоні сходів з’явилася похнюплена мордочка Нордвіга. – Гарного дня!
– Дякую. – Мама-білка хутенько ковзнула за двері. Вона вже шкодувала про свою суворість, однак скасовувати покарання було не педагогічно. – До обіду повернуся!
Мама білченят, Бйоргхілль, працювала бібліотекаркою і присвячувала службі всю першу половину дня. Бйоргхілль любила свою роботу (особливо під час полярної ночі, коли місцеву школу зачиняли й учнів розпускали на канікули). По-перше, у бібліотеці було дуже тихо, а по-друге – і ця причина здавалася їй навіть важливішою – тут вона могла читати книжки. Про те, як правильно виховувати дітей. А Бйоргхілль дуже хотіла виховати своїх синів правильно.
– Ну що, пішла? – запитав Людвіг, щойно за мамою зачинилися двері.
Смуток у його голосі розтанув, ніби шматочок масла на розпеченій пательні.
– Здається, пішла, – відповів Нордвіг. – Але краще зачекаймо трохи, щоб не вийшло як минулого разу.
– Ага, – брати захихотіли, згадавши, як мати мало не зловила їх на гарячому.
– Що робитимемо? – поцікавився Людвіг, коли обидва переконалися, що небезпека минула. – Зіграймо з зайцями в шишкобол?
– Ні-і… Набридло. Ми завжди перемагаємо.
– Може, тоді зліпимо монстра-сніговика біля будинку Булетте? Пам’ятаєш, як вона верещала минулого разу?
– Не хочеться… Ану як її матуся знову примчить до нас додому?
– Це вже точно… – Людвіг потер лапкою місце, яке досі боліло від батькової наминачки.
Тато білченят, Інгмар, працював зубним лікарем. Він був шанованою в лісі особою (не кожна білка ризикне зазирати до вовчої пащі) і не менше від мами хотів, аби з синів вийшли пристойні звірі.
– Знаєш, що маю на думці? – запитав Нордвіг, і його чорні очі підозріло заблищали.
– Що? – зітхнув Людвіг.
Йому був добре знайомий цей блиск. Він означав, що брат замислив чергову витівку, за яку їм напевне світитиме прочухан. Та ба! Людвіг не міг нічого вдіяти з цим. Щоразу він затамувавши подих вирушав за братом, наче мандрівник, зачарований світлом болотяних вогників.
– Сігмар каже, що в покинутій хижі знову хтось живе, – прошепотів Нордвіг. – Може, перевіримо?
Вуса Людвіга ледь помітно задрижали.
– Відколи це ти довіряєш куницям? – запитав він. – До того ж це може бути небезпечно!
– Ха! – Нордвіг зблиснув білозубою усмішкою. – Небезпека – моє друге ім’я!
– Та годі вже! Теревені-вені…
– То ти йдеш? – Нордвіг пострибав сходами нагору.
– Ніби я маю вибір… – пробубонів Людвіг, наздоганяючи брата.
[1] Вираз «до когось прийшла білка», який уживають підлітки, означає «з’їхати з глузду», «втратити розум».