На найвищому поверсі мама облаштувала горище. Саме там брати прогризли таємний лаз у порожнистому стовбурі високої сосни, у дуплі якої й був їхній дім. Старанно забитий мохом, лаз залишався непомітним сторонньому оку й правив білченятам за перепустку на свободу під час таких ув’язнень, які, слід зазначити, траплялися доволі часто.
Нордвіг обережно висунув мордочку з отвору. Нікого. Сірою блискавкою пронісся стовбуром і завмер. Згодом причаївся серед соснових гілок, очікуючи на брата. Їм дуже пощастило, що минулої ночі не сніжило – залишатися непомітними на тлі припорошеної білим снігом хвої було б набагато складніше.
Людвіг примчав уже за хвилину. Він невдоволено сопів.
– Чому саме я повинен завжди замощувати діру? – обурився він.
– Бо ти виходиш останнім, – зауважив брат. – Морський закон!

Дідусь білченят, який мав репутацію бувалого морського вовка, в юності служив на флоті. Він крутив колесо, що, на його думку, давало рух величезному кораблю. Брати неабияк полюбляли слухати його оповідки про суворе морське життя та його закони. Але іноді Людвігові здавалося, що Нордвіг трактує ці закони надто вже вільно. І завжди на свою користь. Як-от зараз. Тому у відповідь він лише сердито чмихнув.
Білченята помчали вперед, перелітаючи з гілки на гілку, то відстаючи, то знову наздоганяючи одне одного. Вони ніби плели химерний візерунок, розкидаючи невидимі ниточки слідів по пухнастому гіллю мовчазних сосен та ялин.
Ліс оповила тиша. Матовий сніг, що ночами виблискував у спалахах північного сяйва, наразі тьмяно сірів у повітрі. Орієнтуючись на внутрішній компас, брати впевнено прокладали шлях у попелястій вранішній млі, яка більше нагадувала вечірній присмерк. Трохи згодом, коли між ними і домом пролягла значна відстань, білченята сповільнили біг.
– Який план? – запитав у брата Людвіг.
– Обережно підкрадемося до хижі, а там видно буде.
– Знаю я твоє «обережно», – фиркнув Людвіг. – Сьогодні я йтиму першим!
– Гаразд, Люку, тільки не гарячкуй, – погодився Нордвіг.
Хоча зазвичай саме він вів перед, Норд любив свого брата й завжди знав, коли варто поступитися.
Невдовзі попереду замаячив невиразний обрис гори. Халупа, до якої прямували брати, розташовувалася десь на півдорозі до верхівки. Складена колись місцевим єгерем з дерев’яних колод, вона почорніла й поросла мохом. Хижка давно спорожніла. Лише подеколи захожі мисливці зі своїми собаками ставали в ній на ніч. І саме через це хатина мала недобру славу.
Ще до того, як гостре біляче око вихопило з пітьми тонкий димок, що здіймався з вогкої пічної труби, брати відчули різкий запах палаючих дров і мало не повернули назад. У звичному для них світі запах диму віщував неминучу біду. Але ж Людвіг, який ішов сьогодні першим, просто не міг дати заднього на очах у брата, тож він знехотя рушив далі. Інстинкти інстинктами, та він радше помер би, аніж видався боягузом. Білченя зупинилося, лише коли позаду почувся настирливий шепіт брата:
– Люку, стій. Та зупинись уже!
Задоволений тим, що не осоромив свого хвоста, Людвіг припав до розтрісканого стовбура старої кривої сосни.
– Здається, Сігмар не брехав, – сказав Нордвіг, вказуючи на цівку диму.
– Скидається на те.
– Як вчинимо? Може, повернемося? – Нордвіг вичікувально глипнув на брата.
Людвіг, якому не дуже часто припадало верховодити, зненацька посміливішав.
– Підійдемо ближче, коли вже прийшли, – запропонував він. – До того ж я не відчуваю запаху собаки.
– Я теж, – зізнався Нордвіг. – Може, він причаївся з підвітряного боку?
– Навряд чи, Норде, – Людвіг похитав головою. – Вітру майже немає.
І справді, дим із труби розмотувався в небо прямою сірою ниткою, що кольором нагадувала прядиво, із якого бабуся плела їм на зиму теплі шкарпетки. «Тьху ти, – скривився Нордвіг, якому від самої згадки про бабцю відразу закортіло додому. – Бабуня тут абсолютно ні до чого!»
– Роби як знаєш, – вимовив він уголос. – Та я однаково занюхав когось. То не собака й не людина, але однозначно – чужинець.
– Так, – визнав Людвіг. – Маєш рацію. Гадаю, це запах птаха. Але якийсь дивний. Солоний… і ніби трохи гіркий.
– Гаразд, ходімо.
Брати тихенько зісковзнули вниз і почали поволі пробиратися до хатини. Вони дісталися великого замшілого каменя і зачаїлися. Іти далі було небезпечно. Людвіг вочевидь хвилювався.
– Схоже, ми погарячкували, Норде, – сказав він. – Здається, я відчуваю людину.
– Твоя правда, – відповів Нордвіг. – Я зачув її дух ще раніше. Просто не хотів тебе лякати.
– Годі вихвалятися! – розсердився Людвіг.
– Хто вихваляється? Я точно тобі кажу. Ти просто не хочеш визнати, що мій нюх гостріший!
– Чий? Твій?! Та ти й куницю чуєш, лише коли вона вже дихає тобі у хвіст!
Забувши про небезпеку, білченята зчепилися в пухнастий сіро-рудий клубок і покотилися снігом, відчайдушно гамселячи один одного. Низькі дерев’яні двері протяжно зарипіли, й на порозі з’явився гігантський білий птах із міцним, злегка загнутим дзьобом.

Крокуючи перевальцем, ніби хода землею вимагала від нього чималих зусиль, він неквапливо наближався до заціпенілих від страху братів.
Нордвіг, який отямився першим, гикнув та позадкував, прихопивши з собою брата.
– Тпру, – проскрипів птах, уважно розглядаючи білченят. – Я не радити вам тікати.
Він говорив трохи розтягуючи слова, із дивним підсвистом, що видавав у ньому чужинця.
– Я дуже швідко літати, – додав він і задля переконливості розправив своє праве крило.
– О-о-ой, – зойкнув Людвіг.
І хоча від переляку білченяті аж у п’ятах засвербіло, воно мусило визнати, що досі не бачило нічого дивовижнішого.
– До того ж, – вів далі птах, – я не їсти білок. Харчуватися виключно ріба й молюски. Я давно почути вас і спостерігати, як ви наближатися до хатини. Хто ви такі? І що тут робити?
Його незмигні темно-брунатні очі втупилися в Нордвіга.
– Я Норд, – вичавив той із себе, розуміючи, що краще бути ввічливим. – А це – Люк, мій брат. Ми з лісу. Прийшли сюди тому… тому що…
– Тому що хотіли дізнатися, хто оселився в покинутій хижі, – закінчив за нього Людвіг.
Птах мовчав.
– Ви такий велетень! – пробубонів Нордвіг з мимовільним захопленням у голосі. – Ви чайка?
Птах закинув голову, і з його горла вирвався звук, що нагадував рипіння іржавого колеса, від якого в братів миттєво захолола кров.
– Що це з ним? – пошепки запитав Нордвіг.
– Не знаю, – простогнав Людвіг. – Схоже, він сміється…
Тим часом жахливий сміх ущух, і птах знову вирячився на братів.
– Ні, – сказав він. – Я не є чайка. Я – альбатрос.

І, ніби цього було замало, додав:
– Південний королівський альбатрос!
– Південний королівський альбатрос, – повторив за ним Людвіг. – Ви нетутешній?
– Так, – кивнув птах. – Моя батьківщина Нова Зеландія.
– Далеко звідси? – поцікавився Нордвіг, який уперше чув цю назву.
– Душе, – сумно промовив альбатрос. – Тисячі морських миль…[1]
– Тоді як ви опинилися тут?
– Невже прилетіли?
– Я, звісно, могти це зробити. – Альбатрос демонстративно розправив перед білченятами обидва свої крила.
Приголомшений, Нордвіг гепнувся на землю. Розмах крил у цього птаха був ширшим за всю стіну халупи!
– Але ні… – вів далі альбатрос. – Я приплисти на кораблі разом із мій друг. Він шкіпер[2]. Був шкіпер. Уже ні. Тепер ми жити тут.
– Генріху, пройдисвіте! – покликали з хижі. – Куди ти подівся? Вечеря на столі! Я розморозив для тебе пару жирних оселедців.
– Мені час, – сказав альбатрос. – Приходити завтра, якщо хотіти послухати мій розповідь. А зараз повертатися додому. До мами з татом.
– А як же чоловік? – кинув йому навздогін Людвіг. – Він не заперечуватиме?
– Завтра він їхати за припасами. Його не бути цілий день. Ви могти не хвилюватися.
Двері хатини відчинились, і в отворі постала гігантська тінь. Цього виявилося цілком достатньо, аби білченята відразу зникли, навіть не попрощавшись із новим знайомим.
Увесь шлях додому вони подолали мовчки. І лише коли попереду замайорів силует рідної сосни, Нордвіг трохи загальмував.
– Ну й справи, братику! – випалив він. – Коли цей жахливий птах заговорив, я гадав, що помру від страху!
– Я теж злякався, – зізнався Людвіг. – Він такий здоровезний! Більший за всіх птахів, яких мені доводилося бачити.
– А який у нього дзьоб! Пам’ятаєш? Довжелезний і гострющий, наче льодоруб. Я все чекав, що він почне роздирати нас на шмаття…
– Еге ж…
– А крила? Ні, чи ти бачив його крила? – не вгавав Нордвіг. – Гадаю, нам дуже пощастило вибратися звідти живими.
– Знаєш, – Людвіг уважно подивився на брата. – Альбатрос не здався мені злим. Величезним – так, страхітливим – мабуть. Але не злим.
– Зате тепер буде що розповісти нашим, – присвиснув Нордвіг, який пустив повз вуха останнє зауваження брата.
– Ні! – голос Людвіга прозвучав незвично суворо.
– Що «ні»? – не зрозумів Нордвіг.
– Ми нікому не скажемо.
– Як то не скажемо? Я мушу мовчати про те, як ми по-геройськи виплуталися з цієї халепи?
– Саме це я й мав на увазі. Якщо батьки дізнаються про альбатроса, ми більше не зможемо ходити до хижі.
– Стривай, – Нордвіг сторопів. – Ти й справді збираєшся туди повернутися?
– Так, – відповів Людвіг. – А ти хіба ні?
У його голосі лунав щирий подив.
– Та за жодні горішки! Піти туди, коли ми дивом уникли смерті?
– Про що це ти? Генріх сказав, що не їсть білок.
– І ти повірив? Генріх сказав! – передражнив брата Нордвіг. – Відколи це ти звеш його на ім’я?
– Якщо чесно, він мені сподобався. І я… – Людвіг мрійливо зітхнув. – Мені б дуже хотілося послухати його розповіді про південні моря.
– Чи ти зовсім того? – Нордвіг покрутив кігтиком біля скроні. – Дзуськи! Я нізащо туди не повернуся!
– Як хочеш, – байдуже відповів Людвіг. – Та однаково не говори нікому, де ми були. Якщо мати дізнається, доведеться показати їй лаз. І тоді – прощавай воля!
– Твоя правда, – визнав Нордвіг. – Добре. Я нічого нікому не скажу. Але ми більше не підемо до жодного альбатроса!
– Там видно буде, – Людвіг загадково всміхнувся.
[1] Морська миля – одиниця вимірювання відстані, вживана в мореплаванні й авіації. Міжнародна морська миля дорівнює 1852,3 метра.
[2] Капітан (командир) торговельного або риболовецького судна.