Під час вечері за столом панувала незвична тиша. Нордвіг раз у раз крадькома озирався, а думки Людвіга, здавалося, взагалі літали десь далеко. У відповідь на прохання мами передати сушений фундук він простягнув їй полумисок із грибами. А коли батько запитав, чим вони займалися цілий день, відповів, що вже не голодний.
Бйоргхілль збентежилася. Вона вирішила, що перестаралася з покаранням. Схоже, хлопці забагато сидять у чотирьох стінах і брак повітря згубно впливає на їхню незміцнілу психіку.
Уночі засніжило. До ранку в лісі намело високі кучугури, а лапи сосен і ялин помітно просіли під важкими сніговими рукавами. Місцеві дітлахи розважалися тим, що висіли на гілках і, різко зістрибуючи, обдавали себе, а заразом і звірів, які забарилися внизу, бадьорим льодяним душем.
Бйоргхілль нагодувала синів поживним сніданком з підвищеним умістом вітамінів і відправила надвір, наказавши розважитися як слід.
– Пообідаємо разом, коли я повернуся з роботи, – пообіцяла вона й видала кожному невеличкий мішечок смаколиків для перекусу.
– Дивні створіння ці жінки, – бубонів Нордвіг, наминаючи горіхи, поки вони разом із братом стрибали запорошеними снігом деревами. – Ніколи не вгадаєш, що їм спаде на думку.
– Просто мама про нас піклується.
– Байдуже, – Нордвіг споважнів. – Ти, Люку, як там собі знаєш, а я ніколи не одружуся!
– Гадаю, нам ще зарано думати про одруження, – сказав Людвіг, ухиляючись трохи вбік від звичного маршруту.
– Стій! – Нордвіг різко загальмував. – Я вважав, що ми йдемо кататися з гори.
– Можеш вирушати туди, якщо хочеш, – відповів Людвіг. – А я вирішив навідати Генріха.
– Ти не повинен до нього ходити!
– Чого б це? Чи ти мене зупиниш?
– А коли й так?
– То спробуй! – у зазвичай привітному погляді Людвіга читався виклик.
Але Нордвіг не відступився. Він стрибнув уперед, заступаючи братові шлях. Їхні пухнасті хвости миттєво здибилися, наче дві антенки. І білченята взялися свердлити один одного очима.
– Слухай, Норде, – сказав Людвіг, коли йому набридло грати у витрішки. – Не йди зі мною, якщо боїшся.
– Я? Боюся? Не верзи дурниць! – хутро Нордвіга посірішало від обурення. – Хто з нас двох перший зістрибнув з верхівки найвищої сосни? Може, ти?
– Ти, Норде, – визнав Людвіг.
– А хто, ризикуючи життям, поцупив того злощасного кошика в старої тітки куниці?
– Ти, Норде, – повторило білченя.
– От і годі робити з мене боягуза! – Нордвіг набурмосився.
– Послухай, Норде, – Людвіг примирливо почухав у брата за вухом. – Нам не обов’язково підходити до самої хижі. Вітер сьогодні дме в наш бік. Так? Отже, ми відразу зметикуємо, пішла людина чи ні. Що ми втрачаємо? Коли вона вдома – повернемось. А як ні, поспілкуємося ще хоч раз із альбатросом. Ну поміркуй, навіщо йому нас кривдити? Він тут сам-один. Далеко від рідних місць. Йому, напевно, страшенно сумно.
– Гаразд, – перервав його брат, в якому знову взяли гору звичний азарт і жага пригод. – Коли ще поталанить побалакати з живим альбатросом? До того ж із королівським. Хай так. Та раптом що – одразу ж додому!
– Ти говориш точнісінько як наша мама! – сказав Людвіг, але наразився на гострий погляд брата й поквапився додати: – Обіцяю!
