На чистому сніговому полотні відбилися дві паралельні лінії, що бігли від хатини до лісу.
– Схоже, людина пішла на лижах, – прошепотів Нордвіг.
Його допитлива мордочка обережно визирнула з-за стовбура кривої сосни. Двері хижі відчинилися, й на поріг поважно ступив альбатрос. Він зробив незграбний крок і відразу провалився в замет.
– Хай тобі грець! – фиркнув велетень.
Він висмикнув лапу з кучугури та з відразою струсив сніг. Потім, не дивлячись у бік братів, додав:
– Я радий, що ви прийти, маленькі білки. Ласкаво прошу до хати!
Він важко розвернувся та почимчикував назад. Братів не треба було вмовляти. Вони збігли вниз стовбуром і двома стрибками дісталися до дверей. Генріх чекав на них усередині. Він, здавалося, дійсно радів їхнім відвідинам.
– Як ви дізналися, що ми тут? – поцікавився Нордвіг.
– Я почути ваш запах.
– А нас у школі вчили, що птахи мають поганий нюх, – розгубилося білченя.
– То правда, – підтвердив Генріх. – Але альбатроси – виняток. Вони є відмінні нюхачі!
У халупі палав вогонь і затишно потріскували дрова. Уперше зблизька побачивши вогнище, білченята на мить заклякли на місці. Але Генріх підбадьорив їх:
– Цей вогонь є приборканий. Його можна не боятися.
Тож вони ризикнули зайти.
У хижці була лише одна маленька кімната з земляною підлогою та низькою дерев’яною стелею. Біля вогнища притулився дощаний лежак, накритий побитим міллю рядном невизначеного кольору. Поверх нього було кинуто сінник, прикритий ковдрою з овечої шерсті. Схоже, саме тут спав чоловік, коли ночував удома. Решту помешкання займали стіл із виструганих власноруч дошок, що стояв біля вікна, і два невигадливі табурети.
На круглій рогожі, трохи осторонь від вогню, стояли глиняна миска з горіхами й сушеними фруктами – вочевидь, Генріх приготував її для гостей, – і таця з замороженими оселедцями. Біля миски лежали дві маленькі строкаті подушки.
– Прошу, – Генріх указав на них кінчиком крила. – Я гадати, тут вам бути зручно.
Брати влаштувалися на подушках і продовжили з цікавістю роззиратися. На дерев’яних стінах висіли численні полиці й стелажі, завалені бляшанками та ящиками з інструментами. До однієї з полиць була прибита велика свіжовистругана жердина.
– Ви спите тут? – поцікавився Людвіг, якому кортіло розпочати розмову.
Альбатрос скривився.
– Густав змайструвати це для мене. Але я не курка, аби спати на сідалі.
– А де зазвичай ночують альбатроси? – запитав Нордвіг.
– В океані, – темні очі птаха на мить потьмяніли. – Ми засинати, гойдаючись на хвилях, під ласкавий шепіт вітру.
«Як же він, мабуть, сумує за домом», – подумав Людвіг, і йому раптом стало дуже шкода цього грізного птаха.
– Я приготувати для вас скромне частування! – удавано бадьоро проговорив Генріх.
– Вельми вдячні! – брати з задоволенням узялися за ласощі.
Окрім звичних для них кедрових горіхів і фундука, тут були солодкі горішки кеш’ю, схожі на маленькі морські мушлі фісташки з зеленкуватими ядерцями всередині, земляний горіх під назвою «арахіс» і навіть сушені фініки та банани. Плямкаючи без упину, білченята на всі вуха слухали розповіді Генріха про південні країни, де ростуть ці дивовижні плоди.
– Годі! – Нордвіг упав спиною на подушку та почухав свій набитий горіхами біленький животик. – Більше не можу! Ще трохи – й лусну!
Закинувши голову, Генріх гортанно засміявся. Його сміх був, як і раніше, трохи лячний, але загалом атмосфера вельми сприяла подальшій бесіді.
– Генріху! – звернувся до птаха Людвіг, і його очі мрійливо засяяли. – Розкажіть нам про океан. Будь ласка!
Альбатрос зітхнув.
– Що ж, Людвігу, мабуть-таки, я розповісти вам про мою батьківщину, – відповів він. – Я народитися в теплих водах Тихий океан біля південних берегів Нової Зеландії. Так звати мій рідний край люди. Ми, альбатроси, кличемо його Аотеароа[1]. Усе дитинство та юність я провести в небі над океаном і на його хвилях. Я увібрати в себе його солоні бризки, а моє пір’я поступово набути кольору білосніжної океанської піни.
Океан у тих місцях такий чистий і бездонний, що сонячний промінь тонути в його глибинах, але так і не досягнути дна. Там багато світла і безліч їжі. Косяки риб блукати у хвилях, часом вистрибувати на поверхню, зблиснути сріблястими спинами у світлі сонця на заході. Але ми не ловити їх у такі моменти, як завжди голодні чайки. Ні! Ми пірнати за ними в океанські глибини, змагатися у швидкості та в спритності. Альбатроси – сильні й мужні птахи, як і стихія, що нас породила.
Людвіг слухав затамувавши подих.
– А що ви робите під час шторму? – запитав він. І додав, щоб пояснити свою обізнаність: – Наш дідусь розповідав, якими жахливими бувають шторми в південних морях.
– О, шторм – дивовижний час! Ми гасати проти вітру, випробовуючи на міць наші крила. Кожен альбатрос відчувати наближення бурі й радіти їй! – гордовито відповів Генріх.
– Якщо ви так любите океан, чому ж тоді покинули ті краї? – спитав Нордвіг.
Альбатрос замовк. Він довго вдивлявся в сірий день за помутнілим від кіптяви вікном. Так довго, що Нордвіг занепокоївся, чи не образив він бува гордовитого птаха. Але Генріх усе ж відповів.
– Колись, – сказав він, – я пірнути за косяком сардин і потрапити до рибальських сіть. Чим дужче я пручатися, тим сильніше заплутуватися в сітях мої лапи та крила. Я б задихнутися і загинути, якби не Густав. Коли мене, напівживого, витягти з води разом із рибою, він забрати мене до себе в каюта і виходити. Він доглядати мене, поки я не видужати. Поїти ліками, годувати рибою, обробляти рани. А потім – коли я зміцніти – випускати на волю. Але я не полетіти, а залишитися з ним.
– Чому? – видихнув Людвіг, уп’явшись очима в птаха.
– Бо він врятувати мені життя. Густав стати моїм другом. А ми – королівські альбатроси, – сказав Генріх, розправляючи крила, – ніколи не зраджувати другів!
Білченята зачаровано мовчали. Тож альбатрос склав крила і продовжив:
– Густав служити шкіпер на риболовецькому судні. О, які це були часи! Наш корабель перетнути всі океани: Тихий, Атлантичний, Індійський і навіть Північний Льодовитий. А я всюди супроводжувати його. Невдовзі команда вважати мене за талісман, який приносить удачу. Вони навіть змінити назву корабля на «Королівський альбатрос». Ось так, маленькі білки. Густав майже не бувати на суші. Він любити океан так само, як я. Ми з ним дуже схожі.
Генріхові очі спалахнули гордістю.
«Цікаво, – чомусь спало на думку Людвігові. – А чи вміють птахи всміхатися?»
– Щойно черговий рейс закінчуватися й команда сходити на берег, – вів тим часом Генріх, – Густав витягати з шафи особливу пласку дошку з загостреним носом (він називати її «серфінг») і йти до скель, де найсильніший прибій. Він кидати дошку на воду, лягати на неї животом та плисти назустріч хвилям. Наздогнавши найвищий вал, він ставати на повний зріст і ширяти над океаном, ніби птах! У ці моменти я завжди сидіти в нього на плечі. Чим вище підніматися хвилі і чим сильніше вони жбурляти серфінг, тим голосніше сміятися Густав. Він могти осідлати будь-яку хвилю, і жодна не збити його з ніг!
Білченята з захватом спостерігали, як альбатроса просто переповнює гордість за свого друга. «Ось що таке справжня дружба!» – промайнуло в білячих думках.
– Та якось, – голос Генріха ледь помітно забринів, – на судні статися пожежа. Густав наказати матросам спустити на воду шлюпки, а сам піти з корабель останнім, коли надії не залишитися. Він отримати багато опіків і більше не могти бути шкіпер. Його викинути на берег, неначе дірявий баркас! І тоді він вирішити, що поїде далеко-далеко, щоб більше ніколи не бачити океану. Я розуміти, що це хибне рішення. Але яким би я бути другом, якби покинути його самого? Так ми опинитися тут, удалині від моря, у маленькій хижі на краю землі.
Альбатрос закінчив свою оповідь і подивився на братів. Обидвоє білченят сиділи принишклі й незвично мовчазні.
– Це він назвав вас Генріхом? – запитав Людвіг.
– Так, – альбатрос гордовито підвів свою білосніжну голову. – Густав сказати, що королівський альбатрос має носити королівське ім’я[2]. Хоча я й не зрозуміти, що він мати на увазі.
– А серфінг… дошка для хвиль? – у Людвіга зненацька пересохло в горлі. – Він привіз її з собою?
– Так, – Генріх змовницьки підморгнув. – Хотіти глянути на неї?
– А можна? – Людвіг схопився з місця.
– Звичайно.
Генріх підійшов до лежака Густава й відсмикнув штору. Біля узголів’я стояла глянцева синя дошка, у центрі якої, наче два розчерки гігантського пера, сходилися дві білосніжні ламані лінії, що нагадували розмах пташиних крил. Відблиски вогню, які танцювали на відполірованій поверхні, народжували ілюзію руху. І Людвігові раптом здалося, що білий птах плавно лине над безкрайнім лазуровим океаном.
– Йому досі снитись океанські хвилі, – тихо сказав Генріх.
І Нордвіг готовий був заприсягтися, що альбатрос усміхнувся.
[1] Назва Нової Зеландії мовою її корінних жителів маорі, що означає «країна довгої білої хмари».
[2] Ім’я Генріх часто трапляється серед королів Франції та Англії.