Відтоді Людвіг змінився. Його більше не приваблювали галасливі ігри та пустощі. Він дедалі частіше залишався на самоті й годинами просиджував в їхній з братом кімнаті.
Бйоргхілль неабияк тривожилася. Вона змушувала синів більше гуляти на свіжому повітрі, ввела в їхній раціон подвійну дозу сушених фруктів. А її письмовий стіл був завалений науковими працями про дитячу депресію, які вона останнім часом брала навіть додому.
Але значно більше хвилювався Нордвіг. Йому дедалі рідше вдавалося розбуркати брата, захопити його грою або розмовою. Під час прогулянок Людвіг щоразу вилазив на верхівку високої сосни й пильно вдивлявся вдалечінь. Та чи багато можна розгледіти непроглядним днем полярної норвезької ночі?
Коли Нордвіг питав брата, що з тим коїться, той зазвичай відповідав ухильно або взагалі відмовчувався. Відтепер Людвіг веселішав лише під час їхніх гостин в альбатроса, які зрідка траплялися, коли чоловік бував відсутній.
Зазвичай Людвіг умощувався біля дошки для серфінгу й зачаровано водив лапками по її гладенькій прохолодній поверхні. Його чорні очі поступово скляніли, а сам він дедалі більше скидався на маленького сновиду. Генріх, який сумував за океаном, теж що не день хмурнів і насилу грав роль привітного господаря й душі їхньої маленької чудернацької компанії.
– Знаєш, Норде, – виголосив якось Людвіг дорогою додому. – Коли я виросту, то стану океанським серфером!
– Ти? – розсміявся Нордвіг. – Облиш! Білки ж терпіти не можуть воду!
Наразившись на відчужений погляд брата, він одразу ж пошкодував про свої необережні слова.
– Ти направду хочеш поїхати до океану? – запитав Норд.
Людвіг лише коротко кивнув.
– І залишиш мене самого?
Нордвіг раптом почувся дуже дивно. Раніше брат завжди поділяв його мрії. І все в них було спільне – одне на двох. А тепер у того з’явилася своя, окрема мрія, і Людвіг в одну мить здався йому майже чужим.
В очах Люка промайнув сумнів.
– Але ж ти можеш поїхати зі мною! – запропонував він, переймаючись цією ідеєю. – Уяви, як буде добре вдвох ширяти теплими хвилями, коли лише хитка дошка і твоя власна спритність відділяють від океанської безодні!
– Я не хочу нікуди їхати! – скрикнув Нордвіг. – Я люблю гори, і сосни, і сніг. Обожнюю мчати на лижах, дихати пекучим морозним повітрям і бачити, як спалахують наді мною вогні північного сяйва!
– Що ж нам робити, Норде? – Людвіг благально подивився на брата. – Що ж тепер?
Нордвіг знизав плечима. Він справді не знав.