У день змагань пожвавлення в лісі досягло апогею[1]. І хоча перегони стартували рівно опівночі (взимку завдяки північному сяйву ночі світліші за дні), відразу після вечері найбільш нетерплячі почали потихеньку збиратися до гори. Спортсмени вкотре перевіряли своє спорядження – лижі, лижні палиці й черевики – і також вирушали. Їм, на відміну від глядачів, треба було піднятися майже на самісіньку вершину. Малюки тягли за собою санчата – для них влаштовували окреме змагання на меншій гірці.
Нордвіг і Людвіг сказали батькам, що вийдуть заздалегідь, аби перевірити якість траси. Бйоргхілль не заперечувала. І вона сама, і її чоловік Інгмар також традиційно брали участь у перегонах, тому мама білка з головою поринула в приготування.
У загальному гармидері ніхто не помітив, що лижні чохли братів мали дещо незвичний вигляд. По-перше, вони були завеликі, а по-друге, на кожному з них красувалася фігурка білки, яка балансувала на дошці на гребені високої хвилі. І зовсім уже дивним могло видатися те, що білченята наділи свої гірськолижні окуляри з дзеркальними лінзами, хоча сліпучих сонячних променів аж ніяк не передбачалося.
Людвіг із Нордвігом, які пихкали, наче два вугільні паротяги (чохли зі сноубордами важили-бо чимало), залізли на самісінький верх й заховалися за виступом скелі трохи осторонь від місця, де мали стартувати перегони.
– Ну то як, Люку, ти готовий? – запитав Нордвіг.
– Готовий, – відповів Людвіг, і його серце зайшлося від радісного передчуття.
Вони розчохлили сноуборди та взули чоботи. Людвіг провів лапкою по гладенькій поверхні дошки й щасливо зітхнув. Вони з братом мали підкорити хай не океанські хвилі, але схили найвищої в їхніх краях гори, а це обіцяло стати не менш захопливою пригодою.
Унизу вже збиралася публіка. Звірі голосно віталися й гаряче обговорювали претендентів на перемогу в змаганнях, що, як завжди, проходили в три етапи. Першою стартувала малеча на санчатах. Відразу за ними починалися юнацькі лижні перегони, в яких брали участь брати. І насамкінець відбувалося змагання досвідчених лижників, учасниками якого були їхні батьки.
Вибух радісного вищання сповістив про початок заїзду на санчатах. Батьки галасували так само гучно, як і діти, підбадьорюючи їх і хвилюючись значно більше за самих спортсменів. Санчата всіляких розмірів і кольорів вихором промчали по схилу, і перегони закінчилися, ледь розпочавшись. Вереск переможців перемішувався з рюмсанням трохи менш везучих, і вся ця катавасія тривала б ще казна-скільки, якби Альвісс-лис, незмінний суддя змагань, не оголосив початок другого етапу.
Брати скинулися очима і встромили чоботи в спеціальні кріплення, майстерно приладжені Густавом у центрі їхніх дощок. Згідно з планом, вони мали стартувати просто звідси, щоб суддя не зміг дискваліфікувати їх за невідповідне правилам спортивне спорядження. Нордвіг опустив на очі окуляри, і в їхній дзеркальній поверхні відбилися святкові зиґзаґи північного сяйва. Темне скло погіршувало й без того погану видимість, але так у братів з’являвся хоча б мізерний шанс залишитися невпізнаними до кінця перегонів.
Учасники вишикувалися на старті. Альвісс-лис дав сигнал до початку, й усі одночасно ринули вниз.
– Уперед, брате! – вигукнув Нордвіг і кулею вилетів з-за скелі, яка досі ховала їх.
На сноуборді було значно складніше утримувати рівновагу, зате він відмінно маневрував і дозволяв розвивати небачену швидкість.
– Ю-у-у-ху! – долинуло до Нордвіга з правого боку: це Людвіг стартував одночасно з ним, прокресливши ребром сноуборда перший візерунок на неторканому аркуші білого снігу. Лінії їхнього руху на мить перетнулись і знову розбіглися врізнобіч.
Білченята неслися, здіймаючи за собою стіну снігу, неначе дві комети з довгими білосніжними хвостами. Ребро, інше ребро, ніс угору, стрибок, розворот. Глядачі захоплено загули. Людвіг приземлився на дошку й помчав далі, легко обходячи суперників на віражах. З іншого боку траси не відстаючи летів його брат.
Далі по курсу височів крутий трамплін. Людвіг трохи пригальмував, ефектно піднявшись на носі сноуборда, а потім різко задер його вгору й стрибнув. Стрибок вийшов несподівано високим. Великий білий птах, силует якого красувався на нижній частині сноуборда, гордовито злетів над головами вболівальників. Людвіг прокрутив у повітрі потрійне сальто, приземлився на трасу й помчав далі. Публіка заревла від захвату.
До фінішу залишалося ще трішечки. Людвіг збільшив швидкість і пронісся повз лідерів, очоливши перегони. Залишався останній показовий фінт, який вони разом з Нордом вигадали за день до змагань. Людвіг глянув ліворуч: Норд ішов пліч-о-пліч. Побачивши звернену до нього мордочку брата, він кивнув. Обидва стрімко пішли на зближення й за метр від фінішної лінії раптом підстрибнули і на секунду зависли в повітрі головами вниз. Потім одночасно однією лапою відштовхнулися від снігу, а другою плеснули один одного по долоні. Фінішувавши таким несподіваним чином, білченята загальмували – і здійнята ними хвиля снігових бризок обдала глядачів.
Натовп, який на мить онімів, вибухнув шаленими оплесками. Видовище так захопило присутніх, що ніхто не звертав уваги на решту спортсменів, які один за одним перетинали фінішну лінію. Уболівальники кинулися до братів, а ті, спритно відстібнувши чоботи від кріплень, позадкували – просто до лап Альвісса-лиса.
– Хто такі? – суворо запитав їх головний суддя змагань. – І що це за новий вид спорядження?
Білченята зняли захисні окуляри. Найближчі до них уболівальники, які відразу ж упізнали братів, пороззявляли роти від подиву.
– Нордвігу! Людвігу! – крізь щільні ряди глядачів до них поспішали тато з мамою. – Що то за цирк?
Попри підкреслено суворий тон, очі батька світилися гордістю.
– Що це, я вас питаю? – він вказав на їхнє спортивне знаряддя.
– Це сноуборди, – відповів Людвіг, про всяк випадок ховаючи свою дошку за спину. – Норд їх так назвав.
– Сноуборди… – звірі схвально загули.
– Звідки вони у вас?
– То подарунок друга, – зізнався Людвіг.
– Якого друга? – запитала мама.
– Одного південного королівського альбатроса, – відповів Нордвіг.
Про роль людини в усій цій історії він розсудливо вирішив промовчати.
«Так, – подумала Бйоргхілль. – Потрібно терміново дібрати книжки, присвячені дитячим фантазіям». А вголос вимовила:
– Щоб ти знав, синку, у Норвегії не водяться південні королівські альбатроси.
– Я знаю, – відповів Нордвіг. – Взагалі-то він з Нової Зеландії.
Невідомо, скільки тривала б ця суперечка, якби згори раптом не почувся шурхіт могутніх крил. Невиразна біла тінь на мить затулила палаюче нефритове небо, і нажахані мешканці лісу кинулися навтьоки. Трохи згодом на поцяткований численними слідами сніг приземлився величезний альбатрос. Його білосніжні крила досі зберігали солоний запах моря.
Гордовито скинувши голову, птах неквапливо обвів поглядом тих небагатьох, хто залишився на горі, й незграбно пошкандибав убік білок. Інгмар виступив уперед, затуляючи собою дружину й дітей. Але білченята вирвалися з міцних обіймів мами, яка з переляку притисла їх до себе, й кинулися до альбатроса.
– Генріху! – закричав Людвіг. – Ми з Нордом прийшли першими! Якби ти тільки бачив, як ми неслися з гори!
– Взагалі-то я бачити, юний Людвігу, – проскрипів альбатрос. – Я сидіти он там, – він вказав крилом на гребінь сусідньої скелі. – Мені дуже сподобатися ваш неймовірний останній трюк. Ніколи не бачити нічого подібного!
Брати були в захваті.
– Але я прилетіти не для цього, – додав він, і серце Людвіга раптом стислося від недоброго передчуття. – Я хотіти попрощатися. За себе й за Густава.
– Як це – попрощатися? – випалив Нордвіг. – Ви їдете?
– Так, Норд-ві-гу, – Генріх, смакуючи, вимовив ім’я білченяти.
– Але куди?
– Ми повертатися на батьківщину, до Нової Зеландії. Завдяки тобі.
– Завдяки мені? – Нордвіг глянув на брата.
– Ти допомогти Густавові зрозуміти одну дуже важливу річ.
– Яку?
– Не можна відмовлятися від мрії. Нехай йому не судилося знову стати шкіпер, але це не означати, що він має залишити океан. Густав вступити на службу оглядачем маяка, і ми знову жити на узбережжі.
– Отже, ми вас більше не побачимо? – прошепотів Людвіг.
– Зовсім не обов’язково, Людвігу, – альбатрос похитав головою. – Коли ти вирости й стати океанським серфером, обов’язково приїжджати разом із братом навідати нас. Ми чекати вас на найвищому маяку Аотеароа.
Генріх уклонився.
– Мені час. Вибачте, якщо я налякати вас, – додав він, звертаючись до батьків білченят, які остовпіли від подиву. – Прощавайте!
Він стрімко злетів у повітря і, описавши широке коло над горою, розтанув у хиткому мерехтінні зблідлих полярних вогнів.
Людвіг раптом відчув, як у нього запекло в очах. Він задер голову й удав, ніби досі проводжає поглядом птаха, який зник удалині.
– Закладаюся, – пролунав поряд із ним хитруватий голос брата.
– На що?
– На те, що ти побоїшся з’їхати на сноуборді з верхівки он тієї сосни!
– Це ми ще побачимо! – відповів Людвіг і всміхнувся.
[1] Апогей – найвищий ступінь чого-небудь; вершина, розквіт.