Ліс охопило загальне піднесення. Усі готувалися до щорічних лижних перегонів, які стартували вже за тиждень. Змагання відбувалися на піку полярної ночі й разом із карнавалом та конкурсом на найкращу снігову скульптуру допомагали пережити темну пору року, не втративши бадьорості духу.
Скульптури братів (не беручи до уваги історії з монстром-сніговиком) ніколи не мали особливого успіху, а от перегони й карнавал були їхніми улюбленими зимовими розвагами. Білченят вважали одними з кращих лісових лижників, а вже в тому, щоб вирядитися в екзотичні костюми та влаштувати виставу, вони й взагалі не мали собі рівних. Минулого року їхнє шоу пігмеїв зустріло особливо гарячий прийом і білченята отримали головний приз – кошик із сушеними фруктами, який одразу ж і схрумали.
Що це були за вбрання! Мама пошила їм дві строкаті спіднички та змайструвала головні убори з сухої трави, прикрасивши їх горобиною. Нордвіг поцупив у татка з кабінету пару зубних протезів, які вони з братом повісили собі на шиї замість намист, а Людвіг витесав з гілочок гострі пігмейські списи. Гучно волаючи, брати вискочили на сцену й, розмахуючи списами, почали витанцьовувати запальний танок, до якого поступово долучилася решта звірів. Навіть бабуся зайчиха, найшановніша мешканка лісу, не втрималася й пішла в скоки та в боки. А тато майже не сварив їх, лише заборонив декілька днів виходити з дому й на тиждень позбавив солодкого. Та хіба це могло засмутити братів після щойно пережитого тріумфу?
Проте цього року все йшло шкереберть. У відповідь на наполегливі спроби брата залучити його до лижних тренувань Людвіг лише віднікувався та обіцяв, що завтра обов’язково почне готуватися. Натомість він так само днями стовбичив на верхівці сосни, відшукуючи за обрієм міражі далекого моря. Нордвіг споглядав усе це з похмурою зосередженістю, але на брата не насідав.
Якось зрання, за декілька днів після візиту до хижі, Нордвіг залишив Люка на його спостережному пункті й непомітно зник у лісі. Норда не було довго. Так довго, що його відсутність помітив навіть Людвіг. Помітив і почав хвилюватися. Щось було не так. А що, коли Норд замислив чергову витівку й вирішив утнути її самотужки? Що, коли його спіймали й покарали? Або навіть гірше: він потрапив у халепу, поки його брат мріяв про південні океани? Людвігові стало соромно. Він зрозумів, що вже давно не приділяв братові уваги, не цікавився його планами й бажаннями. Сумуючи за морем, він, як останній егоїст, не помічав нічого довкола.
Людвіг прожогом кинувся на пошуки брата, і нарешті йому вдалося натрапити на слід. Білченя помчало вперед. Тільки б не запізнитися! Він повинен знайти Норда, й тоді вони знову будуть разом. Нерозлийвода. Як колись. Людвіг усміхнувся, уявляючи, як зрадіє Норд!
Він досі летів верхнім ярусом лісу, коли раптом знизу до нього долинуло дивне сопіння. Ніби хтось тягнув по снігу щось дуже важке. Людвіг пригальмував і, розсунувши гілки, звісив свою допитливу гостру мордочку.
Там унизу був Нордвіг! Власною персоною! Цілісінький! Щосили спираючись, він штовхав перед собою якийсь дивний довгий предмет, загорнутий у мішковину й щільно перев’язаний мотузкою.
– Норде! – заволав Людвіг.
Від несподіванки брат шубовснув у замет.
– Хай тобі грець, Люку! – вилаявся він. – Налякав!
Людвіг рвонув униз так швидко, ніби на хвості в нього висіло одразу три куниці.
– Пробач мені, Норде, – сказав він, обіймаючи брата.
Але Норд анітрохи не скидався на ображеного. Навпаки, на його хитрій мордочці застиг дивний вираз, сенс якого Людвіг, який знав брата все життя й читав його, наче розгорнуту книгу, так і не спромігся відгадати.
– Що сталося? – спитав Людвіг. – Де ти був? І що це?
Норд не відповів. Він просто розв’язав мотузку й підняв краєчок мішковини.
Людвіг зойкнув.
– Це ж не… – він не договорив і ошелешено втупився в блискучу синю дошку, точніше дві дошки, акуратно покладені одна на одну.
– Не може бути! – видохнув Людвіг.
– Може, – сказав Норд і всміхнувся. – Це дошки для серфінгу. Удосконалена модель. Для катання по снігу. Я назвав їх сноуборди[1] – снігові дошки. Ти ж не проти?
– Але як? Звідки? – Людвіг досі не йняв віри.
– Густав змайстрував їх для нас. Я попросив його.
– Ти говорив із чоловіком? – Людвіг завалився в сніг поряд із братом.
– Я ходив до нього якось уночі.
– І ти не злякався?
– Спочатку мені було страшно. Але, знаєш, Генріх мав рацію. Густав дійсно дуже добрий. І сильний.
– Але навіщо? – Людвіг уп’явся поглядом у брата. – Навіщо ти ходив до нього, Норде?
– Я вирішив, – відповів Норд, ховаючи очі. – Коли вже ми не можемо поки що стати океанськими серферами, то чому б не почати тренуватися тут – у горах? Мчати на дошці з гірської вершини, підстрибувати на уступах, вписуватись на шаленій швидкості в круті віражі має бути не менш захопливо, ніж боротися з хвилями. Як гадаєш, Люку?
Він подивився на брата. Очі Людвіга сяяли.
– Ти зробив це заради мене? – запитав він.
– Звичайно, – кивнув Нордвіг. – Адже ти мій брат. Спочатку я не розумів, як це важливо для тебе. Але потім зрозумів. Тому й пішов до Густава. Без них із Генріхом я б не впорався.
Людвіг обійняв брата.
– А де ми зможемо випробувати наші серф… сноуборди? – запитав він трохи згодом.
– Може, на лижних перегонах? – підморгнув йому Норд.
– Ти серйозно? – підскочив Людвіг.
Від його колишньої апатії не залишилось ані сліду.
– А ти як вважаєш? – хитрувато примружився Нордвіг. – Тільки тс-с-с! Нікому! Це наша таємниця!
– Я могила! – Людвіг схрестив два кігтики в жесті клятви. – Давай допоможу тобі тягти сноуборди!
***
Решту днів до перегонів брати посилено тренувалися. Це виявилося зовсім не простим, бо ж доводилося тримати все в якнайсуворішому секреті. Але піднесення Людвіга та блиск у його очах компенсували всі незручності. Брати знову стали нерозлийвода – і то було головне.
Бйоргхілль нарешті змогла зітхнути з полегшенням, радіючи, що обрана нею тактика – позитивні емоції, правильне харчування й перебування на свіжому повітрі – дала свої плоди. Людвіг помітно посвіжішав, до нього повернулися бадьорість і активність.
[1] Від англ. snowboard – снігова дошка