У лісі панував спокій. Був приємний і теплий ранок. Усі відпочивали. Навіть Дорота й Агата, дві найпрацьовитіші мурашки, вирішили зробити коротку перерву та потеревенити з жуком. Чувся лагідний шелест листя, дзижчання комах, тихий спів птахів…
І саме тоді з’явився Він.
– Хто це? Подивися, Білко, – прошепотів Рудий, визираючи з-за дерева. Його білячий ніс аж тремтів од хвилювання, а хвіст майже танцював у повітрі.
– Де? – поцікавився Білка, найкращий приятель Рудого. Вони були друзями з давніх-давен. Кожен у лісі знав: коли десь з’явиться вогненно-рудий силует Рудого, за мить поблизу обов’язково промайне пухнастий хвіст Білки.
– Там, біля того великого куща ожини, бачиш? – витягнута лапка Рудого не залишала сумнівів, про який саме кущ ідеться.
– Бачу, – підтвердив Білка, приглядаючись уважніше. – Не знаю, хто це… Рудий, ти його знаєш?
– Ні. Ніколи його не бачив.
– Дивний трохи… Дуже кумедний, – розвеселився Білка, тихо пирхнувши зі сміху.
– Він не кумедний, просто підозрілий, – виправив Рудий і рішуче промовив: – Він не з нашого лісу! Точно!
– Схоже, що ні, – погодився Білка, уважніше приглядаючись до чужинця. У лісі немає таких, як він. Такий елегантний, – додав він із певним захопленням.
– Відчуваю, з ним будуть проблеми, – Рудий промовив так, немов виніс вирок.
– Чому? – здивувався його приятель. – Він навіть симпатичний. Трохи інакший, аніж усі в нашому лісі, проте…
– Ну що ти, Білко! Це ж чужий! – вигукнув Рудий.
– Коли познайомимося з ним, то вже не буде чужим, – розсудливо зауважив Білка. – Ходімо поговоримо з ним.
– Стій! – Рудий рішуче затримав друга від такого легковажного кроку, як безтурботна балаканина з чужинцем. – Із чужим хочеш розмовляти? Може, ще хочеш із ним заприятелювати?
– А чом би й ні, – відповів Білка. – Якщо захоче… Це ж чудово – познайомитися з кимсь новим.
– Чужий – це чужий! – категорично заявив Рудий. – Краще з ним не фамільярничати… Він точно щось задумав!
– Ну, не знаю… – Білка не був переконаним.
– А я знаю! – Рудий не мав жодних сумнівів. – Чужинці завжди щось задумують! Інакше, навіщо він прийшов у наш ліс? Навіщо?
– Не знаю… Але можемо в нього запитати…
– Ха-ха-ха, Білко, не сміши мене. Гадаєш, якщо в нього погані наміри, він у цьому зізнається?!
– Але ж ми не знаємо, чи є в нього погані наміри. Ми взагалі нічого про нього не знаємо…
– Саме так! – підхопив Рудий. – Нічого не знаємо. Це трохи дивно, не вважаєш? Але ми дізнаємося, – рішуче оголосив він. – Самі, без його допомоги.
– О, він пішов, – трохи розчаровано зауважив Білка.
– Ну ось, – промовив Рудий із задоволенням. – А я говорив, що він щось замислив!
– Бо просто пішов? – запитав Білка, з недовірою дивлячись на друга. – Йому обридло стояти на одному місці, тож він і пішов, і тільки…
– Пішов, бо відчув, що ми спостерігали за ним! – ствердив Рудий повчальним тоном. – Але від мене не втече! О ні! От побачиш…