Вимоклий і похмурий, брів Туррі додому, і думки його здавалися важчими за мокре хутро.
«Напевне, я ні на що не здатний. Цілковитий нездара. І лапи в мене не такі, як треба, і хвіст, і легені. І хоробрості мені бракує, і сили, і розуму. Ані пірнати, ані літати, ані гризти. Бідолашний я, нещасний нікчема!»
Раптом лапи самі понесли білченя до ліщинового гаю. Він незчувся, як уже стрибав по кущах, збираючи горішки. А потім побіг стежками. Один горішок потрібно було закопати на березі озера. Другий – у глибокому яру. Третій – неподалік від Лісової пошти, але так, щоб сороки не знайшли. Четвертий… П’ятий… Шостий…
І всюди, куди забігав Туррі зі своїми горішками, він зустрічав когось із лісових мешканців.
– Привіт, малюку! – махнув йому лапою пан Проппі з озерного берега. – Саджаєш нові горіхи? Оце ти молодець!
– Повернувся до родинної справи, скре-ке-ке-ке? – запитала Фіббі, кружляючи з поштовою сумкою над головою білченяти. – То ж дивись, пильнуй, аби наш Ліс більшав!
– Ого, який ти спритний, – схвально усміхнувся пан Геррі. – Не встиг я й оком змигнути, а ти вже два горіхи закопав. Щасти тобі в цій справі, малий!
Зусібіч, з кущів і чагарників, з нірок і гнізд, із верхівок дерев і високої трави лунало на всі голоси:
– Радий бачити тебе знову в ділі!
– О, малюк Туррі повернувся до справи!
– Білченя Туррі та його знаменита чуйка! Мешканці Лісу можуть бути спокійними – дерев у нас більшатиме щороку!
– Ви чули, чули? Малий Туррі, син Роррі та Еммі, ну, той, у кого всі горіхи й жолуді проростають, – знову в білячій справі!
– Вітаю, Туррі, хай тобі щастить!
І з кожним таким привітанням, із кожним горіхом, удало закопаним у землю, із кожним жолудем, глибоко захованим у пале листя – серце білченяти наповнювалося спокоєм і гордістю. Чого це він називав себе нездарою й нікчемою? Цілий Ліс радіє його вмінням, ніхто не каже, що він створений для чогось іншого. Може…
Може, тому, що він і справді створений для цього – для родинної справи всіх білок Лісу? І, здається, йому таки непогано вдається. Гх-м… Узагалі-то, це доволі цікава робота. І корисна. І те, що вона йому подобається, не означає, що згодом він не захоче чогось іншого. Чом би й ні? Тільки спочатку заховає цей горішок… І цей жолудь… А он там, он там потрібно закопати побільше, бо якесь зовсім порожнє місце… Якщо це так лишити, Ліс геть облисіє, потрібно негайно цьому завадити!
І мале білченя Туррі мчало Лісом і почувалося щасливим – бо було на своєму місці.