Діти ставляться до дорослих із великою довірою, розповідають їм про своїх невидимих друзів: гномиків, духів, ангелів, принців і принцес чи просто про те, що близьке їм. Дитина і камені, і кущі сприймає як живих істот, отримуючи захист або боронячись від небезпеки таким способом, який недоступний для дорослих.
Дитина, яку не розуміють, почувається самотньою й думає, що її ніхто не любить. Чи ми хочемо, щоб наші діти так чулися? Мабуть, ні! Якщо не спробуємо зрозуміти їхнього світу й обережно не впровадимо їх до світу дорослих, вони почуватимуться покинутими, розгубленими, думатимуть, що їх не розуміють і висувають їм надмірні вимоги.
Дивовижно, як беззастережно здатні любити діти. Дитина любить свого батька, незважаючи на те, що він недавно покинув сім’ю й знову забув про її уродини. Любить свою матір, хоча батько й дідусь із бабусею не найліпше відгукуються про неї, а вона через це п’є. Дитина може говорити про своїх батьків погано лише в тому разі, якщо перейме відповідні упередження й оцінки від дорослих. Чисте серце дитини – це сама любов.