Зважаючи на власний досвід, здобутий під час багатолітньої професійної практики у сфері реабілітації, можу сказати, що приказку «Чого Івась не навчиться, того й Іван не вмітиме» слід було б змінити на таку: «Чого Івась не навчиться, того Іван може навчитися, але з трудом».
Дитина може навчитися співвідчувати лише тоді, коли мама й тато дозволять їй відкрито й щиро виявляти свої почуття, а також самі співвідчуватимуть із нею.
Якщо дитина говорить неправду, то робить це через страх, що її ніхто не любить.
Які ж важливі для всіх виховні цілі? Дитина мусить знати, що:
- у будь-якій ситуації вистоїть до кінця;
- є сильнішою, ніж її хвилева слабкість;
- зможе витримати нестатки;
- здатна взяти відповідальність за себе й своїх найближчих;
- шанує сильніших, рівних собі й слабших, тобто всі створіння;
- зуміє служити, жодним чином не принижуючи власної гідності;
- є не німим споживачем, а креативним творцем;
- є господарем власного світу, але водночас знає, що світ підпорядковується духовному законові, якого не можна порушувати.
- Виховання дітей – це, безперечно, нелегке завдання, однак якщо виконаємо його, отримаємо, мабуть, найліпшу нагороду на світі.
Важливо виховувати не підлабузників, а свідомих нонконформістів, які будуть здатні боротися з проблемами, а в майбутньому запровадять у світі нову модель життя.
Дитина, яка постійно зазнає впливу таких негативних почуттів як лють, страх або хвороба, ніколи не зможе свідомо пережити позитивного – спокою, відваги, любові й здоров’я.
Що дитина менша й вразливіша, то більше залежна від незмінності свого середовища.
Кожна річ на світі має два полюси. Так само й життєва сила людини залежить від впливу обох тих полюсів – не буває одного, якщо перед тим не було двох, а той один знову перетворюється на два.
Духовно зранені люди – безпорадні, наче опинилися в неосвітленій вуличці. Страх, розчарування й образа перешкоджають їм просити найближчих про допомогу, якої потребують. Бояться, що їх ще більше зранять, відкинувши.
Аби щойно народжене немовля відчуло зв’язок із матір’ю, вона обов’язково повинна покласти його собі на лоно й пригорнути, оскільки народження є для дитини «фізіологічно передчасним».
Дитяча душа потребує оповідей, у яких діє сила життя. Для маляти важливі символічні образи, які є, наприклад, у казках, легендах і оповіданнях.
Дитина потребує образів, які могла б розуміти лише самим серцем, щоб правильно розвивати уяву й закладати таким способом основи духовного життя.
Впродовж перших семи років життя (цей час називають магічним віком) дитина може відчувати страх і неспокій, які витворює її уява. Тоді фантазії та сни переплітаються з дійсністю.
Щоб виробити власну волю, треба пізнати принцип суперечностей, бо якщо батьки виконують усі бажання дитини, то вона не має шансів навчитися відмовлятися від задоволень. Любов, яка бажає лише брати, – це навіть не половина любові.
Щоб любити по-справжньому, людина також повинна давати, вникати в думки та почуття інших, завдяки чому отримуватиме й щось для себе.
Оскільки ми не здатні переживати глибоких криз, то не можемо й підноситися до вершин у наших стосунках.
Надто часто не вміємо досягати компромісів, які задовольняли б нас. Надто швидко втікаємо від усього, що нам заважає!
У багатьох ситуаціях мама виконує всі бажання своєї дитини. Хоче дати їй любов і свободу, яких сама не отримала. Водночас не помічає, яку важливу роль відіграє відмова як протилежність і умова радості. Часто замість того, щоби бути матір’ю, дозволяє перетворювати себе на служницю, якою дитина ще й маніпулює. Як наслідок, дитина засвоює, що, маючи владу, можна досягати чудових результатів, а отже, надалі просто змушена керувати й застосовувати тиск.
Хто не вчиться відчувати страху, той не знає й того, що він відважний.
Тільки той, хто взяв на свої плечі тягар, зможе зносити труднощі.
Батьки – це перші люди в житті дитини, які можуть обдарувати її любов’ю.
Майбутнє – у руках дітей. Тому вони повинні бути впевнені в собі, рішучі й критичні, щоб могти далі перетворювати прийняту від батьків спадщину на місце, придатне для життя. Щоб їм це вдалося, мусять у майбутньому стати здатними любити, тобто навчитися любити себе й своїх ближніх.
Стикаючись із новою суспільною ситуацією, кожна жива істота одночасно відчуває радість від цього контакту та страх перед ним.
Любов лише тоді є любов’ю, коли вона беззастережна, необмежена й безконечна. Любов не може залежати від якихось чітко визначених умов чи виняткових ситуацій.
У безконечності любові переконаєшся щойно тоді, коли сам зможеш на неї покластися. Вона мусить бути присутня завжди: коли справи в мене йдуть не найліпше, коли я слабкий, коли почуваюся покинутим і навіть тоді, коли не хочу про неї й чути. Прагну, щоб мене любили лише задля мене самого, цілісно, а не через те, що певні мої риси впали комусь у вічі.
Тільки зрівноважена любов до себе й до ближнього робить її справжньою. Це єдина умова справжньої любові.
Справжнє співпереживання – це завжди рух почуттів від «Я» до «Ти» та назад, а також невпинне долання й відсування меж між двома особами.
Діти, що хворіють або є інвалідами, здебільшого потребують турботливої опіки, а тому їм необхідно присвячувати більше уваги.
Дитина чудово відчуває, чого потребує, але ще не усвідомлює цього. Вимагати від неї, щоб знала це, – означає вимагати забагато.
Усе створіння складається з протилежностей. Кожен із двох полюсів конкретної суперечності потребує однозначного роз’яснення. Життєва енергія народжується внаслідок стирання цих протилежностей. Принципові полярності підпорядковані всім земним формам енергії. Дитина, якій допомагають, згодом стає витривалою; дитина, яка отримує духовну підтримку, вчиться зносити труднощі.
Що менша дитина, то потребує більшої участи в процесі спілкування за допомогою цілого тіла.
Беззастережна любов терпима. Маючи її, можу відчувати, що мене люблять, хоча я недосконалий.
Любов не є пасивним станом, вона дає нам щось більше, ніж упевненість, а саме – відчуття безпеки.
Тільки коли даємо, у нас з’являється та сила, завдяки якій любов проникає в серце того, кого любимо.
КІНЕЦЬ