Вона з’явилася в моєму офісі без попередження і запитала в секретарки, чи може заскочити до мене на п’ять хвилин. Я знався з Джаніс вісімнадцять років. У свої 36 вона не була заміжньою. Просто зустрічалася з декількома чоловіками: з одним – шість років, з другим – три, ще з кількома впродовж коротшого періоду. Час від часу вона записувалася до мене на консультацію, щоб обговорити певні труднощі у стосунках. За природою вона була дисциплінованою, совісною, організованою, вдумливою і дбайливою людиною. Поява в моєму кабінеті без попередження абсолютно суперечила її характерові. Я подумав: «Мабуть, у Джаніс якась криза, якщо вона з’явилася без попередження». Я попросив секретарку провести її до мене і, безперечно, сподівався, що вона, щойно зачиняться за нею двері, розридається і розповість мені якусь трагічну історію. Натомість вона буквально заскочила в мій кабінет, сяючи від радісного збудження.
– Як справи, Джаніс? – запитав я.
– Прекрасно! – відповіла вона. – Добре, як ніколи. Я виходжу заміж!
– Справді? – я був шокований. – За кого і коли?
– За Девіда Елеспі, – вигукнула вона, – у вересні!
– Це цікаво. Скільки часу ви зустрічаєтесь?
– Три тижні. Я розумію, що це божевілля, д-ре Чепмене, – після усіх тих людей, з якими я зустрічалася, і стількох разів, коли я збиралася вийти заміж. Мені самій в це важко повірити, але я знаю, що Девід – чоловік саме для мене. З першого побачення ми обоє це знали. Звісно, ми не говорили про це в перший же вечір, але через тиждень він попросив мене вийти за нього заміж. Я знала, що він мені це скаже, а я погоджуся. Нічого схожого я раніше не відчувала, д-ре Чепмене. Ви знаєте про моє особисте життя протягом багатьох років і про мої зусилля. У кожних стосунках щось було не так. Мене ніколи не тішила думка вийти заміж за будь-якого з тих чоловіків, але тепер я знаю, що Девід саме той, хто потрібен.
Увесь це час Джаніс розхитувалася у своєму кріслі, хихотіла і казала:
– Я знаю, що це божевілля, але я така щаслива. Я ще ніколи в житті не була такою щасливою.
Що сталося з Джаніс? Вона закохалася. В її очах Девід є найпрекраснішим чоловіком, якого вона будь-коли зустрічала. Він досконалий в усьому. З нього буде ідеальний чоловік. Вона думає про нього вдень і вночі. Ті факти, що Девід був двічі одруженим, має трьох дітей, і впродовж останнього року змінив три роботи, є тривіальними для Джаніс. Вона щаслива і переконана, що буде навіки щасливою з Девідом. Вона закохана.
* * *
Більшість із нас вступають у подружнє життя через досвід закоханості. Ми знайомимося з кимсь, чиї фізичні якості і риси характеру здатні запустити нашу сигнальну систему «любовної тривоги». Пролунала «сигналізація», і ми почали знайомитися з людиною. Першим кроком може бути з’їсти разом гамбургер чи біфштекс, залежно від нашого бюджету, але насправді нас цікавить не їжа. Ми вирушили в пошуках любові. Можливо, це тепле почуття всередині є справжнім почуттям?
Інколи ми не захоплені першим побаченням. Ми довідуємося, що вона курить і вже не хочемо з нею ніяких гамбургерів. Однак в інший час трепет посилюється після гамбургера. Ми домовляємося ще кілька разів провести разом час, і невдовзі рівень інтенсивності емоцій зростає настільки, що ми, зрештою, кажемо собі: «Мені здається, я закохуюся». За якийсь час ми вже переконані, що це справжнє почуття, і ми кажемо про це іншій людині, сподіваючись, що почуття взаємне. Якщо ні, ми трохи холонемо або подвоюємо наші зусилля вразити обранця чи обраницю і згодом завойовуємо любов коханої людини. Коли любов взаємна, ми починаємо говорити про шлюб, бо всі погоджуються з тим, що закоханість – основа доброго шлюбу.
На своїй вершині досвід закоханості є ейфорійним. Ми емоційно «божеволіємо» одне від одного. Ми йдемо спати, думаючи одне про одного. Коли ми пробуджуємося, найперше спадає думка про особу, в яку ми закохані. Ми прагнемо бути разом. Бути разом подібно до забави в передпокої раю. Коли ми тримаємося за руки, здається, що в наших жилах тече спільна кров. Ми могли би цілуватися довіку, якби не треба було відволікатися на навчання чи на роботу. Обійми стимулюють мрії про шлюб і екстаз.
Закоханий хлопець опиняється перед ілюзією: його кохана досконала. Його мати може побачити недоліки, але він ні. Мама каже: «Любий мій, ти подумав про те, що вона п’ять років під психіатричним наглядом?» Але він відповідає: «О мамо, дай мені спокій. Уже три місяці, як її зняли з обліку». Його друзі також можуть помітити недоліки, але не скажуть, поки він не запитає, але, мабуть, він і не запитає, бо в його свідомості вона досконала і те, що думають інші, не має ніякого значення.
Перед шлюбом ми мріємо про подружнє блаженство: «Ми надзвичайно ощасливлюємо одне одного. Інші подружні пари можуть сперечатися і сваритися, але не ми. Ми любимо одне одного». Звісно, ми не зовсім наївні. На інтелектуальному рівні ми усвідомлюємо, що з часом у нас з’являться розбіжності. Але ми певні, що відкрито будемо обговорювати ці непорозуміння; один з нас завжди буде готовий поступитися, і ми досягнемо згоди. Важко повірити в щось інше, коли ми закохані.
Ми повірили, що якщо ми справді закохані, то так буде вічно. Ми завжди матимемо такі прекрасні почуття, які переживаємо в даний момент. Ніщо не може стати поміж нами. Ніщо ніколи не зруйнує нашу любов одне до одного. Ми зачаровані і захоплені красою і привабливістю особистості. Наша любов є найпрекраснішим з усього, що ми колись переживали. Ми зауважуємо, що деякі одружені пари неначе втратили це почуття, але з нами такого не трапиться. «Мабуть, їхнє почуття не було справжнім», – розмислюємо ми.
* * *
На жаль, вічність стану закоханості є вигадкою, а не фактом. Д-р Дороті Тенов, психолог, довгий час досліджувала феномен закоханості. Вивчивши двадцять пар, вона прийшла до висновку, що середня тривалість романтичної одержимості – два роки. Якщо це секретний любовний роман, то тривалість може бути трохи довшою. Однак згодом усі ми спускаємося з небес і ступаємо на землю. Наші очі розплющуються, і ми бачимо усі недоліки іншої людини. Ми визнаємо, що деякі з його/її рис характеру насправді дратують. Його/її звички набридають. Він/вона вміє ображатися і злитися, можливо, навіть кидати різкі слова і осуджувати. Ці дрібнички, які ми пропускали повз увагу, коли були закохані, тепер стали величезними бар’єрами. Ми пригадуємо слова мами і запитуємо себе: Як я міг бути таким дурним?
Ласкаво просимо до реального світу, де на умивальнику завжди поналипали волосинки, а біленькі цяточки зубної пасти вкривають дзеркало у ванні, де суперечки точаться про те, в який бік розкручувати туалетний папір і чи сидіння від унітаза має бути підняте чи опущене. До світу, де взуття не іде саме до шафи для нього, а шухляди самі не закриваються, де пальта не «люблять» вішаків, а шкарпетки губляться під час прання. У цьому світі погляд може завдати болю, а слово – убити. Близькі люди можуть стати ворогами, а шлюб – полем бою.
Що відбувається зі станом закоханості? На жаль, це була лише ілюзія, яка схилила нас поставити свої підписи на документах, на добро чи на зло. Не дивно, що так багато людей почали проклинати шлюб і партнера, якого вони колись любили. Зрештою, якщо ми були обманутими, ми маємо право бути розлюченими. Чи справді це було справжнє почуття? Думаю, що так. Проблема – у хибному налаштуванні.
Хибно думати, що одержимість закоханості триватиме вічно. Нам слід було знати правду. Навіть поверхневе спостереження свідчить, що якби люди продовжували перебувати в стані одержимості, ми всі потрапили б у біду. Ударна хвиля прокотилася би бізнесом, промисловістю, освітою і всім суспільством. Чому? Тому, що люди, які закохані, втрачають інтерес до інших занять. Саме тому ми називаємо це одержимістю. У студента університету, який по вуха закоханий, погіршуються оцінки. Важко вчитися, коли ви закохані. Завтра у вас тест, але кому яке діло до цього тесту? Коли ви закохані, все інше неначе не має значення. Один чоловік якось сказав мені:
– Д-ре Чепмене, моя робота валиться.
– Що ви маєте на увазі? – запитав я.
– Я познайомився з цією дівчиною, закохався і тепер не можу нічого робити. Я не можу зосередитися на своїй роботі. Я постійно мрію про кохану.
Ейфорія стану закоханості створює ілюзію близьких стосунків. Ми відчуваємо, що належимо одне одному. Ми віримо, що можемо подолати будь-які труднощі. Як один молодий чоловік сказав про свою наречену: «Я не можу собі такого уявити, щоб коли-небудь завдав їй болю. Моїм єдиним бажанням є зробити її щасливою». Така одержимість призводить до виникнення помилкового відчуття, що наші егоцентричні прагнення були знищені і ми стали кимсь на зразок Матері Терези, готові віддати усе заради добра коханої людини. Причина, чому ми робимо це настільки легко, – у тому, що ми щиро віримо, що коханий/кохана відчуває до нас те саме. Ми віримо, що вона прагне задовольнити наші потреби, що він любить нас так само сильно, як ми його, і ніколи не зробить нічого, що би завдало нам болю.
Таке мислення завжди є хибним. Ми не є нещирими в тому, що ми думаємо чи відчуваємо, але це ілюзії. Ми не беремо до уваги людської природи. За своєю природою ми егоцентричні. Наш світ крутиться довкола нас. Ніхто з нас не є альтруїстом. Ейфорія досвіду закоханості лише створює таку ілюзію.
Коли досвід закохування віджив своє (не забувайте, що середня його тривалість – два роки), ми повертаємося до світу реальності і починаємо заявляти про себе. Один із закоханих буде висловлювати свої бажання, але вони будуть відрізнятися від бажань іншого. Він бажає сексуальних стосунків, а вона надто втомлена. Він хоче купити нову машину, а вона заявляє: «Це абсурд!». Вона хоче відвідати своїх батьків, а він говорить: «Мені не подобається стільки часу проводити з твоєю сім’єю». Він хоче пограти у футбол, а вона каже: «Футбол ти любиш більше, ніж мене». Поступово ілюзія близькості випаровується, і індивідуальні бажання, емоції, думки і моделі поведінки проявляють себе. Закохані – двоє індивідуальностей. Їхні свідомості не злилися в одну, а їхні емоції сплелися лише на короткий час в океані любові. Тепер хвилі реальності починають роз’єднувати цих людей.
Вони розкохуються, і в цей момент вони або розходяться, розлучаються і вирушають на пошуки нового досвіду закоханості, або починають важку роботу, щоби навчитися любити одне одного без ейфорії закоханої одержимості.
Деякі дослідники, серед них психіатр М. Скот Пек і психолог Дороті Тенов, дійшли до висновку, що досвід закоханості взагалі не слід називати любов’ю. Д-р Пек висуває аргументи. По-перше, закохування не є актом волі чи свідомим вибором. Як би ми не хотіли закохатися, ми не можемо примусити себе до цього. З іншого боку, ми можемо й не шукати досвіду, коли він у нас з’являється. Часто ми закохуємося в несприятливий час і не в тих людей.
По-друге, закоханість не є справжньою любов’ю, бо вона не потребує зусиль. Що би ми не робили в стані закоханості, це не вимагає дисциплінованості чи свідомого зусилля з нашого боку. Довгі дорогі телефонні дзвінки одне до одного, гроші, які ми витрачаємо на дорогу, аби тільки зустрітися, дарунки, які ми вручаємо, робота, яку ми виконуємо, – все це ніщо для нас. Подібно до того, як інстинктивна природа птаха диктує йому вити гніздо, інстинктивна природа досвіду закоханості штовхає нас робити одне для одного незвичні й неприродні речі.
По-третє, той, хто закоханий, не є щиро зацікавлений у сприянні особистому розвитку іншої людини. «Якщо в нашій свідомості існує якась інша мета, коли ми закохуємося, то це бажання покласти край нашій самотності і, можливо, досягти цього за допомогою шлюбу», – свідчить д-р Пек. Досвід закоханості не зосереджується ані на нашому власному розвитку, ані на розвитку іншої людини. Радше, він дає нам відчуття, що ми вже всього досягли і не потребуємо подальшого розвитку. Ми перебуваємо на вершині людського щастя, і єдине, чого ми бажаємо, – там залишитися. Звичайно, що нашій коханій не треба розвиватися, бо вона вже досконала. Ми просто надіємося, що вона такою залишиться.
Якщо закоханість не є справжньою любов’ю, тоді чим вона є? Д-р Пек робить висновок, що закоханість – це «генетично запрограмований інстинктивний компонент поведінки парування».
Погоджуємося ми з таким висновком чи ні, ті, хто закохувався і розкохувався, швидше за все погодяться, що цей досвід не порівняти ні з чим іншим з нашого емоційного досвіду. Ми можемо втратити спроможність ясно мислити і робити чи говорити те, що ніколи б не зробили зазвичай. Фактично, коли ми виходимо з нашої емоційної одержимості, ми часто дивуємося мотивам своїх вчинків. Коли хвиля емоцій спадає і ми повертаємося до реального світу, в якому виявляються наші відмінності, скільки з нас запитувало себе: «Чому ми одружилися? Ми ні в чому не погоджуємося». Проте на вершині закоханості ми думали, що ми погоджуємося в усьому – принаймні, в усьому важливому.
Чи означає це, що, втягнуті в шлюб ілюзією нашої любові, тепер ми маємо перед собою два варіанти: (1) ми приречені на нещасне життя з чоловіком або дружиною, або (2) ми можемо спалити мости і спробувати ще раз? Наше покоління вибирає останній варіант, тоді як попереднє часто вибирало перший. Перш ніж автоматично зробити висновок, що наш вибір кращий, мабуть, нам варто проаналізувати дані. На сьогодні 40 відсотків перших шлюбів у Північній Америці розпадаються. 60 відсотків других шлюбів і 75 третіх приречені на те саме. Очевидно, перспектива щасливішого шлюбу з другої і третьої спроби не є надто великою.
Здається, дослідження свідчать, що існує третя і краща альтернатива: ми можемо розпізнати досвід закоханості, зрозумівши, що вона є тимчасовим емоційним підйомом, – і тепер добиватися справжньої любові з чоловіком або дружиною. За своєю природою такого типу любов є емоційною, але не одержимою. Це любов, яка поєднує розум і емоції. Вона включає акт волі, вимагає дисциплінованості і визнає потребу в особистісному розвитку. Наша основна емоційна потреба – не закохатися, а бути по-справжньому коханими іншою особою, пізнати любов, яка виникає з розуму і вибору, а не з інстинкту. Я потребую, щоби мене любив хтось, хто вирішує мене любити, хто бачить у мені того, хто вартий любові.
Такого типу любов вимагає зусиль і дисципліни. Вона є рішенням прикласти енергію для того, щоби бути корисним іншій людині, усвідомлюючи, що якщо її життя збагачене завдяки нашим зусиллям, ви також отримаєте задоволення – задоволення від щирої любові одне до одного. Вона не вимагає ейфорії закоханості. Фактично, правдива любов не може початися, поки досвід закоханості не вичерпається.
Ми не маємо права себе хвалити за добрі і щедрі вчинки, до яких ми вдаємося під впливом одержимості. Нас штовхає і несе інстинктивна сила, яка виходить поза межі наших нормальних моделей поведінки. Але якщо, повернувшись у реальний світ людського вибору, ми вирішуємо бути добрими і щедрими, тоді це є справжня любов.
Щоби бути емоційно здоровими, нам треба задовольнити нашу емоційну потребу любові. Одружені дорослі люди прагнуть відчувати пристрасть і любов у шлюбі. Ми почуваємо себе впевнено, коли переконані, що партнер ставиться до нас прихильно, любить нас і дбає про наш добробут. Під час стадії закоханості ми відчували всі ці емоції. Поки вона тривала, ми були на сьомому небі. Ми помилялися, вважаючи, що вона триватиме вічно.
Але та одержимість не може бути нескінченною. У підручнику шлюбу вона є лише вступом. Основною частиною “книги шлюбного життя” є раціональна, вольова любов. Саме вона є такою любов’ю, до якої нас завжди закликають мудреці. Вона продиктована волею.
Це є доброю новиною для одружених пар, які втратили почуття закоханості. Якщо любов – це вибір, тоді вони зможуть любити після того, як одержимість закоханості минула і вони повернулися до реального світу. Такого типу любов починається з переконання, зі способу мислення. Любов є переконанням: «Я одружений з тобою і налаштую себе турбуватися про твої інтереси». Тоді той, хто вирішує любити, знайде належні способи втілити це рішення.
«Але це видається таким раціональним, – заперечить дехто. – Любов як переконання з належною поведінкою? А де падаючі зорі, повітряні кульки, глибокі емоції? А як щодо очікування, блиску очей, хвилювання поцілунку, сексуального збудження? Як щодо емоційної певності від усвідомлення, що я є номером один у його/її серці?» Саме про це йдеться в цій книжці. Як задовольнити глибоку, емоційну потребу в любові? Якщо ми можемо це зрозуміти і діяти належним чином, тоді любов, яку ми розділятимемо, буде захопливішою за все те, що ми відчували в час нашої закоханості.
Вже багато років я обговорюю п’ять емоційних мов любові на моїх семінарах і приватних консультаціях. Тисячі пар змогли би засвідчити вагомість того, про що ви читатимете. У мене безліч листів від людей, яких я ніколи не зустрічав, але де є такі слова: «Мій друг позичив мені одну з ваших касет про мови любові, і вона змінила наш шлюб. Ми багато років старалися любити одне одного, але наші зусилля не змогли розбудити емоцій. Тепер, коли ми говоримо належними мовами любові, емоційний клімат нашого шлюбу радикально покращився».
Коли емоційний любовний резервуар вашого чоловіка наповнений і він відчуває себе впевнено у вашій любові, цілий світ виглядає прекрасним і він буде прагнути якнайповніше себе зреалізувати в житті. Але коли любовний резервуар порожній і він відчуває, що його використовують, а не люблять, цілий світ здається похмурим і він, мабуть, ніколи не зреалізує свого потенціалу доброти в цьому світі.