Зараз у мене не найліпший період. Це я кажу про свій пообідній сон. Чомусь ця справа мені ніяк не вдається. Бо я зовсім не знаю, що маю робити, коли мене кладуть у візочок і вивозять у парк. Тоді я увесь час напоготові й – випльовую пипку. А потім зчиняю крик. Допомагає. Хтось неодмінно прибігає, і пипка знову в мене. Часом я випльовую його навіть 17 разів. Мама сама рахувала. Дорослі готові багато чого зробити, коли я ото лежу й знічев’я трішки собі попхинькую. Наприклад, гойдають візок або возять його туди й сюди, туди й сюди. Це буває доволі приємно, хоча при цьому я можу й заснути. Втім не про це йдеться.
Часом я добиваюся-таки свого й мені дають спокій. Я взагалі можу не спати. Але тоді день стає вельми прикрий. Вони кажуть, що я їх вимучую. Гаразд, і що? Вони-бо мусять дбати, аби я був у доброму гуморі.
Не знаю, який день випаде нині. Мама саме зазирнула до візочка. Обережненько так, одним оком.
«Чшш… здається, спить».
Потому навшпиньках пішла до кухенних дверей. Але я не викину пипки, ані не зчинятиму вереску, доки вона до них не дійде.