Я – ніхто. Не маю жодного імені. А якщо хтось не має жодного імені, то він ніхто. Правда? Мама й тато купили книжку, у якій є багато імен. Отож мама вирішила, що я називатимусь Михайлом, як і татова постанова, що матиму на ім’я Георгій, як також дідусеве переконання, що мені належить називатися Северин Юліян Тадей, бо такі імена мав мій прадід, – усе воно, виглядає, не матиме значення.
Я зовсім не розумію, чому повинен мати ім’я із книжки. Досі мене називали Маленьким Братчиком або Дитиною. І мені того досить. Коли я виросту великий, то дуже хотів би, аби на моєму будинку висіла табличка із написом: «Тут мешкає Дитина». А коли мені забагнеться більшої поважності, то використовуватиму обидва імені: Дитина Маленький Братик. Та якщо вже мені доведеться прийняти інше ім’я, то я хотів би називатися так само, як той дивовижний дужий птах із однієї братової книжки: Пелікан.
Тож кажіть до мене просто: Пелікан.