Тепер мені все зрозуміло. І річ тут ось у чім: тато на моєму боці, а мама на своєму. Й уся історія обертається довкола мого пальця. Він-бо є головною дійовою особою у цій драмі.
Я не повинен його смоктати. Так каже мама. Але тато знайшов якусь книжку про дітей, у якій – я чув це на власні вуха, коли тато голосно читав мамі, – стверджувалося: «Останні дослідження довели, що смоктання пальців у немовлят є виявом не звички, а потреби». Отже, можу його смоктати. Розмови на цю тему на якийсь час припинилися. Але я добре знаю свою маму, тому певен, що питання буде піднято знову, тільки-но їм до рук потрапить якась інша книжка, у якій ітиметься про ще якісь дослідження, згідно з якими смоктання пальця – не що інше, як погана звичка. Отоді усе почнеться знову… А наразі я пречудово проводжу час зі своїм пальчиком, який мені смакує чи не більше від самої їжі. Гм, дивно: я пробував смоктати інші пальці, а якось навіть спробував було запхати собі до рота цілий п’ястучок. Та хоч би що я вигадував, увесь смак таки у ньому, у великому пальці!