Часом я залишаюся на ніч у бабусі й дідуся. І якщо, бува, я добре висплюся пообіді, то потім мені ну ніяк не хочеться засинати ввечері. І я включаю голос на повну потужність. А тоді розпочинається велика вистава! Дідусь показує мені, як він уміє рухати вухами й говорити «брррум-брррум-брррум», торкаючи пальцем вуста. Раніше він хотів, щоб я слухав, як цокає його кишеньковий годинник – «тік-так-тік-так», але зараз каже, що я вже виробив імунітет проти «тік-так». Тому тепер дідусь зображає всіляких звірят. Він бігає по цілій спальні й кудкудаче, як курка, бекає, як вівця, або квікає, як свинка. І потому чекає, що я сміятимусь. А я, зрозуміло, сміятись не можу, бо ще не перестав верещати. І, ясна річ, не перестану, аж доки мене не заберуть із ліжечка. Дідусь тоді обертається у коника, і я, осідлавши його, вирушаю у довгий рейд по всіх кімнатах. Коли коник хвицає ногою й ірже «іга-га», мені таки весело, і я сміюся.
Але тоді геть забуваю про те, що зветься сном.