Правду кажучи, існують речі значно смачніші за червону помаду моєї мами. Та, з іншого боку, сам-то я ніколи від неї не відмовлюся. Бо й справді, така помада може бути чудовою забавкою. І то не тільки тоді, коли я розмалюю нею ціле своє обличчя, – ні, нею ще можна помалювати ковдерку. І подушку. Гадаю, мало хто з дітей мого віку мав таку гарненьку ковдрочку, як ото я вчора, коли змалював мамину помаду дорешти. Ясна річ, трішки помади я таки з’їв. Але вона мені не смакувала. Отож відразу й виплюнув. А потім з’явилася мама. Зойкнула й побігла за татом.
Часом вона реагує надто бурхливо навіть на такі дрібниці. Не було чого зчиняти галас. Сам-бо знаю, що у неї була лише ця одна помада. Отож, скажу вам, був неабиякий клопіт: мене аж до самісінького вечора старанно відмивали. Хоча помогло дуже мало. Я все одно був увесь кораловий.
«Загалом не бачу в тім нічого поганого, – сказав тато. – Від початку світу народжувалися діти білі, чорні й жовті. А червоного ще не було».