Буває, мама й тато кажуть, що я погано їм. Не знаю, чого вони так клопочуться, але коли мені час їсти, то мало не стають на вуха, аби мене нагодувати. А я зовсім не хочу того, що вони намагаються у мене напхати. Натомість поміж сеансами годування можу скуштувати кілька квіток із вазонів у їдальні або принаймні спробувати їх на смак. Ще мені подобаються пляцки з болота, які робить мій брат. Ще люблю брати до рота торочки із килима та висмоктувати з них сік. Тоді мої батьки довго сперечаються, аж урешті тато не витримує: «Давай, я його нагодую». І наповнена ложка поволеньки мандрує до мого рота, який, зрозуміло, міцно стиснутий.
Тато каже: «Мм, ням-ням… будь гарним хлопчиком, відкрий ротика… урррр… урррр… а зараз літак… ур-рр… прилетить і…»
Добре, я розтулюю губи і тато запихає в мене повну ложку. Тато тріумфально дивиться на маму й каже їй: «Бачиш, кохана, тут потрібен психологічний підхід. Дивись, як добре йде».
А я знову розкриваю рота і, ясна річ, усе витікає назад.
«Подивися ліпше на свої штани», – відповідає мама.