Умію розмовляти зі звірятами. З ведмедиками. І з ляльками теж. Можу говорити з ними усіма. Найліпше бесідується з ведмедиком. Навіть коли не хочу спати, завше беру його зі собою до ліжечка. Та він увесь час крутиться під ковдрою і хоче втекти на долівку, то я його випускаю, а потому доводиться плакати, аби він прийшов до мене знову. Вмію ще розмовляти з іншими звірятами, яких називають собаками і які часом облизують мені личко. Буває, маленький чорний песик приходить сюди й здоровкається зі мною – проводить язиком по моїй щоці. Та звичайно йому дозволяють вітатися лише звіддаля. Гадаю, він мене любить, бо завжди приязно помахує хвостиком, коли лиш мене уздрить. Він трохи нагадує песика із братової книжечки про звірят. Я дуже люблю слухати, коли вечорами тато, посадивши мого братика собі на коліна, читає йому з неї вголос. Учора тато спитав його, яким звірятком він хотів би бути.
– Я б найбільше хотів стати двома песиками, – відповів брат.
– Двома песиками? – здивувався тато.
– Так, – відказав брат, – бо тоді ми могли б разом бавитися.