Дисципліна починається з очей, а не з вух. Нотації – ні до чого. Батьки ніколи не повинні забувати, що саме вони є взірцем та дзеркалом тих вимог і тієї поведінки, котрої вимагають від дітей.
Вона проростає з чітко вираженої любові: вимагати багато може лише той, хто багато дає. Будь-яке навчання, у тому числі того, що можна, а що – ні, починається з турботи, завдяки якій діти вчаться довіряти, відчувати тепло та близькість до тих, хто їх оточує, та прив’язуються до них. Дев’яносто відсотків завдання навчити дітей розуміти, що їм дозволено, а що – ні, базується на їхньому бажанні подобатися. Діти прагнуть подобатися: вони люблять тих, хто турбується про них, хочуть, аби ці люди заохочували та поважали їх. Якщо дисципліну старанно виховувати та співпереживати з дітьми, вони будуть почуватися комфортно, дотримуючись її. Знання того, що для когось ти важливий, живить та гріє.
Як і будь-яке навчання, дисципліна – справа тривала, а не короткочасна. Ляпаси та покарання – марні спроби знайти коротший шлях. Необхідно збудувати «структуру», і розпочати варто з фундаменту. Батьки повинні використовувати кожну нагоду, аби виправляти дитину: «Я зупинятиму тебе кожного разу, аж поки ти не навчишся зупинятися сам», виявляючи у такий спосіб справжню любов: «Я так тебе люблю, що будь-якою ціною не дозволю тобі помилятися».
Мати й батько повинні працювати, як команда. А це можливо лише тоді, коли вони люблять одне одного. Батьки, яким ніколи займатися дітьми, чинять так, бо їм ніколи займатися одне одним.
Дисципліна – не війна. Тут не буває ані переможців, ані переможених.
Справжня дисципліна – запобіжна: батьки повинні висловлюватися зрозуміло та чітко, оскільки дисципліна – джерело надійності. Їм слід заздалегідь вирішити, яку саме рису дитини варто вдосконалювати. Батьки повинні пояснити, чого очікують від свого чада, та показати шляхи до цього. Треба хвалити добру поведінку, аби зовнішня дисципліна стала «радістю самодисципліни».
Дисципліна – справа розбудови та навчання (завжди варто ставити собі запитання: «Чого я навчаю моєю поведінкою?»). Вона є частиною програми життя та особистих взаємовідносин. Коли дитина росте, її слід залучати до діалогу та обговорень. «Ні» повинні заохочувати дітей до контакту, а не спонукати до замкнутості. Зазвичай, почувши «ні», діти одразу ж питають: «чому?» І вони мають право на відповідь. Дуже важливо пам’ятати про індивідуальну особистість і темперамент дитини. Всі обмеження повинні в певній мірі бути «відповідного розміру». Надзвичайно важливою є повага до потреб та бажань дитини. Батьки повинні розвинути в собі вміння відрізняти потреби від забаганок. З точки зору дитини, правила є обмеженнями, котрі викликають злість. Але, з іншого боку, це й огорожа, яка захищає та забезпечує почуття надійності. Існує багато причин для встановлення правил, окрім тих, які вочевидь стосуються збереження фізичного здоров’я, як заборона бавитися небезпечними предметами, наприклад, електророзетками, вогнем, ножами і т.п. Усе ускладнюється, коли слід вирішувати, чи може дитина сама повертатися зі школи, піти покататися на велосипеді чи залишитися на ніч у бабусі.
Ще один важливий аспект правил полягає у тому, що вони допомагають дітям вирости сильними. Якщо батьки виконують усі забаганки дітей, вони виростуть слабкими та не вмітимуть протистояти життєвим розчаруванням. Позбавляти дітей тимчасових труднощів – це все одно, що позбавити їх можливості вирости сильними.
Правила допомагають дітям розвивати їхні здібності. Дитина, котра потребує уваги чи іграшки, але мусить зачекати або відмовитися від цього, вчиться бути терплячою та гнучкою, шукатиме альтернативи, якщо, звичайно ж, відмова була адекватною та не доводитиме дитину до відчаю.
Правила завжди повинні мати наслідки. Важливо визначати ці наслідки логічно і ще до того, як правила порушено. Якщо дитина визнає правило справедливим, вона не повставатиме проти нього, коли батьки вимагатимуть дотримуватися його.
