Ти все ще вимагаєш безлічі речей, але відкидаєш нашу присутність і навіть нашу любов. А ми навіть знизили ціни: нам було б цілком достатньо одного твого слова!
Цього разу, дорога наша дитино, ми не хочемо говорити про наші обов’язки: ми їх чудово знаємо, оскільки всі навперебій говорять нам про них, починаючи з психо-соціо-педагогів. Хотілося б нагадати тобі про деякі наші права (невже ти думаєш, що їх у нас немає?)
Наші стосунки «дати та взяти» – нерівні: коли ти був маленьким, ми докоряли собі, мовляв, даємо тобі недостатньо. Ти хотів усього, але твої величезні оченята, твоя усмішка та ніжність щедро компенсували подаровані нами емоції.
А коли ти виріс, усе пішло шкереберть. Ти й надалі вимагаєш безлічі речей, але відкидаєш нашу присутність та навіть нашу любов. А ми ж навіть знизили ціни: тепер нам було б достатньо єдиного твого слова! Наприклад, «добридень», «дякую», «на добраніч», «будь ласка», коли береш ключі від машини чи користуєшся нашим гардеробом. Вже не говорячи про те, що можна було б не так машинально казати «Ну, як справи?» Було б чудово, якби ти хоч іноді розумів, що ми – теж люди, і в нас буває поганий настрій, і нам буває сумно, і ми буваємо слабкими. Ми наразі ще маємо значні запаси любові, котрими ти міг би скористатися – за умови, якщо будеш нас вважати справжніми товаришами життя, а не дійними коровами, поліцейськими, офіційними платниками або кимсь подібним.
Ми вкотре дивилися телепередачу про підлітків. В останньому кадрі прудкий юнак, глибоко зітхаючи, констатував: «Дуже б хотілося поговорити про все це з моїми батьками, але в нас вдома не розмовляють…»
Так от, ми теж часто прагнемо поговорити з тобою на важливі теми. Але, хоча ми й не живемо в глухому бараку на краю світу, ми частіше за все говоримо на побутові теми: «У тебе немає дрібних?», «Мені потрібні шкарпетки», «Чому ти знову купила пепсі, адже мені більше до вподоби кока!», «Мені ніхто не телефонував?»
Це ви, любі діти, не бажаєте нас слухати. Це ви не хочете з нами розмовляти. Це вам байдуже, як ми живемо та про що ми думаємо.
Ми маємо право знати про важливі події твого життя. Передусім тому, що ми тебе любимо, і наше щастя залежить від того, чи ти щасливий. Тому ти з легкістю можеш нас шантажувати, натякаючи: «А я піду жити до подруги», або «От, викинуся з вікна!» А якщо з дому підемо ми?
Ми – твої мама й тато, а не твої мажордом чи покоївка. Нас дратує те, що ти не відчуваєш жодних обов’язків щодо хати, в якій живеш, та твоєї родини. Ми хочемо сказати тобі: ти жалюгідно експлуатуєш нас. Телефон – зовсім не твій особистий атрибут. Чому б тобі не повісити в кімнаті квитанцію за телефонні послуги в збільшеному вигляді, як рекламу? Чому ти викидаєш гроші на вітер (наші гроші!)? Чому ти ніколи не вимикаєш світло та не зачиняєш двері, коли виходиш з кімнати? Чому ти ніколи не ставиш речі на місце? Чому ти ніколи не вішаєш новий рулон туалетного паперу, не думаючи про тих, хто зайде після тебе? Чому ти не перестанеш кричати «мамо!», коли не знаходиш те, що тобі потрібно?
До речі, часом по телевізору показують щось цікаве для нас. Чому всі повинні мовчати, коли телевізор дивишся ти?
Ти повинен вчитися, а потім тобі доведеться працювати. Тобі доведеться це робити. І не буде на кого звалити провину. Ти втікаєш, відкладаєш, відтягуєш, ти ховаєшся, зникаєш, робиш вигляд, ніби все гаразд… Ти не вирішуєш навіть найлегших завдань: ти їх відкладаєш або залишаєш нам. Коли ж ти вирішиш почати «рости»?
Ти погано вихований (звичайно, ми самі винні), жахливо розмовляєш, поводишся за столом та спілкуєшся з людьми, особливо з особами похилого віку, – просто огидно. Ми майже переконані, що ти все це робиш, аби розізлити нас, похвилювати, аби подивитися, як ми відреагуємо на це, аби відчули себе старими та непотрібними… Ти дійсно вважаєш таку поведінку розумною?
Ми хочемо відкрити тобі ще одну досить неприємну істину: батьки не завжди винні, як і суспільство. За деякі речі відповідальним є тільки ти. Ми вважаємо, що сплатили наш борг повністю. Тепер плати свій. За власні кошти.