Колишніх дітей не буває!

Розлучення – не «нормальна» подія

Світ повниться колишніми чоловіками та дружинами, але колишніх дітей бути не може. Нехай чоловік та дружина розлучені, вони все ж залишаються батьком та матір’ю. Ніхто не має права відмовитися від цього звання!

Роль чоловіка деколи закінчується, роль батька – ніколи! Розлучення батьків – зовсім не нейтральний фактор чи, як вважає більшість людей, «нормальна» подія.

Розлучення розбиває емоційний світ дітей та позбавляє їх орієнтирів. Вони раптово відчувають, що їх покинули ті, хто їх народив, раптово втрачають найголовніше у житті. Якщо тато йде з дому, він буде й надалі моїм татом? Де і з ким він буде жити? Хто тепер буде головним у родині? Хто буде ходити в школу та розмовляти з учителями? А на мій день народження тато прийде? А можна мені буде ходити в гості до дідуся та бабусі? А якщо тато одружиться, він буде спілкуватися з мамою? А коли тато подзвонить по телефону, можна мені буде з ним поговорити? З ким мені жити? Кому можна вірити? А якщо я їм теж набридну?

У будь-якому випадку діти вже ніколи не сприйматимуть любов, шлюб, стосунки між протилежними статями та родину так само, як раніше. З дому, що був збудований на скелі, вони раптово переїхали в будинок, збудований на рухомих пісках.

Багато хто з батьків намагається приховати те, що сталося, вигадуючи жалюгідні байки (які діти одразу ж розгадують): «Тато має поїхати ненадовго у відрядження», або «Мамі треба тимчасово пожити в тітки». А насправді дітям необхідно зрозуміти, що сталося, адже це порушило їхній спокій та відчуття впевненості. Вони мають право знати. Невпевненість живить страхи різного типу та веде до ще більших негараздів. «Я не піддався фантазіям, – пояснює один хлопчик, – не творив ілюзій стосовно того, що вони повернуться одне до одного, якщо я буду добрим та слухняним, або якщо прикидатимусь, що я хворий, або почну погано вчитися у школі…» Як би там не було, діти відчувають розлучення батьків як страшенну несправедливість, а завдана їм рана заживе дуже нескоро або ж взагалі не заживе.

Розлучення здебільшого супроводжується агресією та жорстокістю. Усі завжди стають на ті самі граблі: хто ж винний? Якщо в поясненні вину звалюють на когось з батьків або ж на обох, діти можуть переживати страшний гнів та образу, котрі вони звалюватимуть на інших людей або ж на себе самих.

Дітям треба виявити свій душевний настрій тоді, коли вони його переживають. Діти хочуть показати стан своєї душі, прагнуть, аби їх почули. Найжахливіше відчуття – знати, що ти заважаєш, що ти – ніхто. Іноді вони усвідомлюють, що стають заручниками ситуації, як лист без адреси, який нікому не потрібен.

Отже, дітям треба перш за все дати надію. Вони повинні відчувати, що їм завжди вистачатиме любові, тепла, що їх завжди захистять. Хлопців розлучення вражає більше, аніж може здатися на перший погляд. Вони часто сваряться з матір’ю, відчувають, що їм не вистачає батьківських орієнтирів, авторитетних та ніжних водночас.

Важливо організувати певну «нормальну» повсякденність: режим та старі звички стають певними точками опори. Малі діти відчувають фізичну відсутність батьків та шукають їх повсюди. Підлітки переживають також економічну кризу, якою супроводжується розлучення, та різку зміну рівня життя.

Батько й мати повинні забути про свої сварки та проявити інтерес до дітей, допомагаючи їм особисто дійти згоди стосовно найважливіших питань.

Та найбільше страждання з тих, які можна завдати дитині – це змусити обирати її між батьком та матір’ю. «Вони ненавиділи одне одного, а я став результатом цієї ненависті», – сказав один хлопчик.

«Одна порада, яку зазвичай дають подружжю, пронизаному ненавистю», – пише Анна Оліверіо Ферраріс, – «не руйнувати в очах дітей образ одне одного та історії родини. Дитині необхідно думати, що в шлюбі її батьків було щось добре. Дитині неприємно чути, що її батьки – недостойні люди, оскільки вона ототожнює себе з ними, і тому, що вона ще не дійшла до того рівня самостійності, аби існувати окремо від родини».

Якщо батьки воюють, постійно ображаючи одне одного, виявляючи невдоволення, презирство, ревнощі, то при кожній зустрічі вони змушують дітей сильно переживати. Навіть якщо чоловік не виконав якогось зобов’язання, краще сказати дітям: «Тато сьогодні не зміг прийти за вами, але це зовсім не означає, що він вас не любить».

У багатьох випадках діти включаються у проблеми, дилеми та питання, котрі турбують їх. Як, наприклад, буває, коли їм пропонують роль «інформаторів», аби розізнати секрети колишнього чоловіка чи дружини. Розлучені батьки дуже рідко не піддаються спокусі «помститися», намагаючись завоювати ексклюзивну любов дітей, балуючи чи навіть підкуповуючи їх.

Найважливіше – це те, що навіть тоді, коли вони фізично чи духовно далекі одне від одного, розлучені батьки повинні, як і раніше, бути батьками, даруючи дітям усю свою любов та бажання допомогти. Основні зв’язки зостаються. Дві опори повинні бути завжди. Лише це може дати дітям щастя та забезпечити їхнє майбутнє.