Під час зустрічі дитячих психологів відомий педагог завершив свою промову такими словами: «Хай Бог вас вбереже від спокійної, лагідної, врівноваженої дитини. Колись вона була б ідеальною дитиною для прислуговування в церкві. Проте нині, знаючи, що криється під цим, маємо шукати прислужників поміж дуже жвавих дітей».
На щастя, важко знайти дитину, яка не вередує.
Справді, «на щастя»! Треба непокоїтися за покірливу і надто спокійну дитину.
БЛАГОСЛОВЕННІ ПРИМХИ!
Примхи мають також дуже позитивні аспекти: вони є до певної міри демонстрацією особистости дитини.
Коли дитина починає усвідомлювати своє «я», відчуває потребу демонструвати його, то хоче, аби воно було зауважене. Уперше дитина показує свої примхи у віці 3-4 роки, тобто у так званому бурхливому віці.
Майже кожна дитина у трирічному віці вже відкрила своє «фізичне я», тобто усвідомлює своє тіло: вже його досліджувала, торкалася, вкладала ногу до рота…
Саме в такий спосіб, через відкриття свого «фізичного я», вона відкриває також своє «психічне я».
У трирічному віці дитина починає казати «я», починає відчувати свою відмінність від предметів і світу.
Перед цим дитина почувалася часткою Всесвіту: у віці 2,5 року, як зазначає психолог Рене Заззо, дитина не вдивляється в дзеркало, щоб побачити, хто в ньому відображається, але грається, пізнаючи в ньому саму себе: зауважує, що різниться від предметів, різниться від своїх мами і тата, і прагне це продемонструвати.
Чи цей час не є періодом, у якому дитина дуже радо виривається з обіймів своєї матері, починає від неї віддалятись, утікати, але лише для того, щоб за мить знову до неї повернутись? Це є перші «втечі», завдяки яким малеча пізнає світ і вперше знаходить у ньому своє місце. З неї вивільнюється її нове «я», котре прагне наголосити на своїй незалежности.
Це явище надзвичайно важливе і чудове!
ТОМУ…
Тому мала дитина, яка ще не навчилась кращих і досконаліших способів засвідчення своєї особистости, починає виражати своє невдоволення і спротив. Незграбно і невміло виявляє невдоволення через вередування: це випробування своїх сил. Воно дає змогу дитині пізнати саму себе.
Це зовсім не означає, що трирічна чи чотирирічна дитина, яка висловлює своє «ні», свідомо протистоїть прагненням своїх батьків: вона має лише потребу виразити свою особистість; прагне самостійно керувати своїм життям!
Психологи і психоаналітики вважають, що, виявляючи свій спротив, дитина формує в собі усвідомлення власного «я». Так наче думає: «Зараз оголошу війну цілому світові і покажу йому, хто я насправді!» Саме тоді вибухає її протест. Дитина починає противитись усьому і передовсім своїм батькам, які є для неї найближчою частиною світу.
Отож, примхи, що з’являються іноді, не повинні нас жахати. Примхи таять у собі цінні джерела енергії. Набагато краще, якщо дитина вдається до крику, аніж, якщо є покірною і мовчазною, наче предмет побуту.
Деяка поміркована порція сварок є цілком нормальним явищем. Потрібно радше звертати увагу на дітей надто спокійних, бо в майбутньому вони можуть стати бездарними, ледачими, безініціятивними і надто покірливими людьми; одним словом, несформованими особистостями.
До тих пір примхи навіть дуже доречні.
А ВТІМ…
А втім вередування має свої неприємні сторони. Адже воно не є нормальним способом ствердження своєї особистости.
Це випробування для нервів батьків і вихователів.
Це тривожний сигнал про те, що дитина має певну потребу, незадоволена сама собою.
Тому будьмо уважні до примх, особливо, якщо вони з’являються надто часто.
Якщо дитина часто дратується, плаче, тупає ногами, копається, кричить, відповідає набундючившись, доводить себе до люті…, потрібно зупинитися і подумати, що є причиною цього.
Найімовірніше, дитина так поводиться не тому, що є злою за своєю природою, а, наприклад, тому, що до цього її спонукає оточення або наше ставлення до неї.
КІЛЬКА ПРИКЛАДІВ
- Якщо мати дозволяє, а батько – ні, дитина відразу збагне, хто її союзник, і почне маніпулювати, вдаючись до примх, котрі, без сумніву, стануть зачатком конфліктів між батьками. А дитина буде черпати задоволення від боротьби дорослих. Ситуація стане ще загрозливішою, якщо учасників сварки буде не двоє, а четверо: батько, мати, дідусь і бабуся.
- Поміркуймо, якою була б наша реакція, якщо б тоді, коли ми читаємо газету чи займаємося чимось цікавим, хтось нам сказав: «Припини і йди сюди негайно!» Це могло б закінчитися вибухом гніву. Те саме може статися з дитиною, гру котрої повсякчас перериваємо і не дозволяємо їй спокійно жити.
- Сидимо за столом. І раптом, можливо, навіть без особливих причин, починаємо робити зауваження дитині: «Не крутися, акуратно їж, сиди як належить…». Таке ставлення до дитини лише провокує її вередування. Зневаження її свободи призводить до образи, внаслідок чого дитина починає робити все наперекір, у такий спосіб домагаючись більшої пошани її незалежности.
Це лише три основні приклади, як провокується вередування. Насправді, їх набагато більше.
Згадаймо, наприклад, про те, як часто багато наобіцяємо дитині, але не дотримуємо слова; згадаймо, як часто ставимо вимоги понад силу дитини; як часто даємо їй надто багато речей, наприклад, забагато іграшок; поміркуймо, що може статися, якщо дозволимо дитині завжди домагатися свого: можемо бути певні, що невдовзі дитина постійно чинитиме опір.