Дуже прошу мені не казати, що розмовляти з дітьми і молоддю про смерть – недобра справа.
У цьому немає нічого поганого, бо думати про смерть корисно усім. Ось докази.
ЧОМУ ПРО НЕЇ ТРЕБА ГОВОРИТИ?
1. Хто розмовляє зі своєю дитиною про смерть, той навчає її розуміти дійсність.
Смерть – єдина певна річ у нашому житті. Щоправда, ми могли не народитися, та якщо вже народилися, то маємо цілковиту певність, що помремо.
Попри досягнення сучасної медицини щодня у світі вмирає понад 170 тисяч людей, понад 7 000 – щогодини.
Утім, якщо важливо, аби дитина знала якомога більше про життя, то ще важливіше для неї – знати про найпевнішу дійсність, тобто про смерть.
2. Є ще одна причина того, чому маємо казати дітям про смерть.
Одного сумного дня помре хтось у нашій родині. Може, дідусь, може, бабуся, хтось, кого дитина любила.
Наша дитина здогадається, що трапилося щось незвичайне, і тоді, напевно, станеться злам в її почуттях.
Якщо не знатиме, що таке трапляється, не знатиме теж, як поводитися в такій ситуації, не зможе зрозуміти, чому раптом усі стали сумними і чому плачуть…
Дитина потребує пояснень, потребує пізнати правду. Вона не може жити в темряві (не лише у фізичній темряві, а й у темряві своєї свідомости: це може спричинитися до появи в дитини великого страху!).
3. Третя причина, яка має нас спонукати до розмови про смерть із дитиною, полягає в тому, що така розмова сприятиме її дозріванню.
Звичайно, дитина не зрозуміє все відразу, але зможе довідатися, що в житті є радість і смуток (зрозуміє, що 100 років – це лише 36 500 днів і що старість настає дуже скоро!); зрозуміє, що багатство, слава чи сила не захистять нас від смерти.
Розмовляти про смерть потрібно для психічної гігієни: це дає змогу відрізнити, що в житті важливе, а що другорядне.
4. Великою помилкою було б не взяти до уваги почуттів, що пов’язані зі згадуванням померлих. Це четверта причина того, чому потрібно розмовляти про смерть.
Яким страшним був би світ, якби після смерти близької людини не можна було б сказати про неї жодного слова ані згадувати її!
Спогади про людину, якої вже з нами немає, пробуджує позитивні переживання і теплоту, яка гріє і заспокоює серце.
Отож, думки про смерть не лише розвивають розум, а й сприяють тому, що наше життя стає кращим і гуманнішим.
ЯК ПРО НЕЇ КАЗАТИ?
Досі все було зрозуміле. Труднощі з’являються, коли переходимо до конкретних ситуацій, замислюємося, як маємо казати дитині про смерть.
Прагнемо щиро відповісти на це запитання, та з відповідей на нього зможуть скористати не всі, бо не можемо дати готових приписів на всі конкретні випадки. Кожна дитина має власний ритм дозрівання і свою індивідуальну вразливість, які треба брати до уваги. Саме тому неможливо дати пораду, яка буде однаково придатна для всіх.
А втім, педагогіка і психологія можуть допомогти нам корисними порадами, котрі вкажуть правильний напрямок і допоможуть уникнути найнебезпечніших помилок.
Ось вісім порад, що їх пропонують педагогіка і психологія.
- Не кажімо: «Бабуся поїхала дуже далеко».
Це може спричинити в дитини тяжкий стан покинутости або докори сумління: «Бабуся поїхала, бо я була недобра!»
- Не кажімо: «Заснула надовго».
Почувши таке, дитина може боятися засинати, бо і вона більше не прокинеться. Думатиме, що через «тривалий сон» людина, яку вона любить, не змогла прокинутися.
- Не кажімо: «Бог забрав».
Цим можемо спричинити в дитини неприязнь до Бога, який «відібрав» їй того, кого вона любить.
- Кажімо щиро, не вдаючись у зайві подробиці: «Померла з тої чи іншої причини: загинула в катастрофі, померла через тяжку недугу чи тому, що була дуже старенька».
Немає нічого поганого в тому, що дитина підійде до упокоєної особи, яку любила, і поцілує її. Важливо, щоб вона могла її побачити. Інакше не зможе зрозуміти, чому та зникла з її життя.
- Кажімо про смерть спокійно: «У житті бувають чудові й неприємні, радісні й сумні миті».
Однак зможемо говорити про це спокійно лише тоді, коли самі будемо спокійні внутрішньо. Лише тоді зможемо правильно вести розмову про смерть.
- Не біймося смутку.
Потрібно лише вважати, щоб дитина не побачила стану крайнього розпачу, як це буває під час похорону.
- Не можна допустити, щоб відразу було забуто упокоєну особу, котру дитина любила. Слід часто згадувати з дитиною про те, що зробила упокоєна особа, про те, що казала; добре буде, якщо дитина постійно бачитиме в домі світлину упокоєної особи з усміхненим обличчям.
- У ситуації важкої втрати маємо поводитися так, щоб дитина відчувала нашу любов. Це допоможе їй найбільше. Любов сильніша за смерть. Дитина, яка відчуває, що її люблять, добре захищена навіть від смутку, котрий удерся в нашу домівку.