А тепер поговоримо не про нашу дитину, а про нас.
Важливо, щоб усі ми вміли думати також про себе. Хтось сказав, що життя людини складається з двох періодів: з усвідомлення і неусвідомлення своєї смерти.
Чому думати про свою смерть так важливо?
Відповідь не така вже й складна: смерть є вчителькою, яка ніколи не помиляється, яка не припускається помилок у жодному своєму слові.
Ось що каже вчителька-смерть.
- Люди, чому ненавидите одне одного, чому позираєте скоса, чому не радієте за ближнього і не допомагаєте одне одному? Адже всі помрете!
Живіть у злагоді! Використовуйте цей короткий час, дарований вам, для взаємної доброти, любови, щоб, згадуючи упокоєну людину, не відчувати докорів сумління.
- Каже нам: «Не піддавайтеся омані!» Деякі речі, які вважаєте важливими, з мого погляду, є просто смішними.
Перша омана, яку розвіє смерть, стосується тих, для кого фундаментом життя є кар’єра.
Смерть учить нас сміятися з тих, хто так міцно прив’язаний до своєї посади.
Без вас світ так само крутитиметься! Усі кладовища світу переповнені тими, котрі вважали себе незамінними.
Правда в тому, що незамінними є люди, а не їхні посади: помирає лікар – замість нього приходить інший, помирає урядовець – замість нього приходить інший…
Друга омана, яку розвіє смерть, стосується тих, для кого фундаментом життя є слава.
Є люди, котрі узалежнюють себе від інших: від того, що інші про них подумають чи скажуть… Не виходять з дому, бо бояться інших, мовчать, бо бояться, що інші можуть їх висміяти… Боягузи, які не розуміють, що все це марне; не думають про те, що все минає.
Саме тому, пам’ятаючи про смерть, вбережемо себе від страху перед людьми.
Людська думка про нас промине, промине пам’ять, слава розвіється, як дим: залишаться лише добро і зло, які ми вчинили. І саме тому маємо перейматися лише цим.
Третя омана, яку розвіє смерть, – це віддавання переваги багатству, узалежнення свого життя лише від того, щоб мати якомога більше.
Якщо в одязі покійника є щось зайве, то це кишені!
Життя – це зовсім не збирання; життя – це залишання, життя – це дарування. Це саме той важливий урок, який дає нам смерть. Той, хто живе лише для того, щоб володіти і споживати, живе навиворіт. Лише тим, що ми зробили, чим пожертвували, залишимо пам’ять про себе майбутнім поколінням.
Як можна не пам’ятати про чудову людину, італійського священика Карло Гноччі?
Він 28 лютого 1956 року, відчувши близьку смерть, сказав своєму лікареві: «За кілька годин мої очі вже не будуть ні до чого придатні, але моя молодь потребує здорових зіниць. Має величезне прохання: щойно помру, прошу перещепити мої очі одному з моїх підопічних. Обіцяйте мені, що зробите це…». Помер того ж вечора. Його очі перещепили двом дітям: Сільвіо Колагранде і Амабіле Батістело.
Амабіле Батістело стала гарною жінкою. Вийшла заміж і є матір’ю двох чудових дітей. Дивиться на них оком священика Карло Гночі, котрий завдяки своєму великому дарункові і надалі присутній на цій землі.
Ось незвичні уроки смерти. Це не казки, а чудова правда.
Тепер зрозуміло, чому ми прагнули так багато про неї сказати; цілком не для того, щоб посіяти у вас страх, а для того, щоб вас переконати, що розмови про смерть вчать нас керувати своїм життям та захищати його.
Пам’ятаючи про смерть, внутрішньо ростемо, а отже, вчимося, як маємо виховувати і допомагати внутрішньо рости нашій дитині.
Роздуми про смерть
«Починати готуватися до смерти треба ще в ранньому дитинстві.
Це не менш важливо за сексуальне виховання. Наші діти вже знають усе про те, як починається життя. Мають також знати, як закінчується». (Бори Ґрінвальд, професор Університету в Чикаго)
* * *
«Це правда, що дітям треба казати про смерть. Якщо помирає хтось у родині, не можна приховувати це від дитини…
Не сказати їй про це означало б поставитися до неї, наче до пса чи кота, котрих не вважають істотами, що здатні до спілкування». (Франсуаз Дольто, французький психоаналітик)
* * *
Розмірковуючи про таємницю смерти, всі ми хоча б на мить стаємо розумнішими.
* * *
Неправильним є виховання, коли кажуть про те, як прийшов на світ новонароджений братик, але нічого не кажуть про те, куди подівся дідусь, який щойно помер.
Відкрите питання
Чи добре, щоб дитина бачила упокоєного?
Є дорослі, які навіть через багато років розповідають, як їх примушували цілувати покійника, бути біля нього.
Натомість є люди, які сприйняли цю подію цілком інакше: як іще одну нагоду побачити упокоєного, попрощатися з ним; завдяки цьому змогли ще раз усвідомити його відхід, а отже, прийняти таємницю смерти.
Отож, як маємо поводитися стосовно смерти? Ось відповідь психотерапевта Марілєне Ляйст, авторки незвичайної книги «Діти в сутичці зі смертю». Вона пише: «Передусім не слід вимагати від дитини те, що вона не хоче робити! Маємо їй дати змогу поводитися так, як вона відчуває. Те, як дитина реагує на зустріч з померлим, може залежати від різних, часто непомітних чинників… Однак не можна допустити, щоб дитина відчула страх. Якщо тіло упокоєного сильно змінилося, не варто намовляти дитину попрощатися з ним».