Драґо і Пиптик одразу зрозуміли, що перед ними справжня принцеса. Хоч вони зовсім не пам’ятали тих семи ознак розпізнавання принцес, яких вони так і не записали в свої зошити, але тут і так усе було ясно.
По-перше, і без усяких ознак навіть немовлята в Драконії знали, що принцеси на голові носять корони. У цієї була чудова корона з квітів. По-друге, ця принцеса мала жовтий ніс. Драґо з Пиптиком поміркували, порадилися й зробили такі висновки: ні в кого з бачених ними істот жовтих носів не було. Отже, жовтий ніс – це ознака того, кого вони ніколи не бачили. А Драґо з Пиптиком ніколи не бачили принцес. Значить, оця мала в рожевій сукенці, з квітами на голові й, головне, жовтим носом – принцеса.
– Треба її викрасти, – запропонував Драґо.
– Краще по-доброму попросити, – не погодився Пиптик.
– А як не захоче?
– Тоді заговоримо їй зуби і зненацька викрадемо.
– Ну, то іди і заговорюй їй зуби, – злегка підштовхнув друга Драґо.
– Чому це я? – вперся Пиптик. – Не піду я нікуди. Сам іди.
– І я не піду, – набурмосився Драґо.
– На камінь-ножиці-папірчик викинемо, – запропонував Пиптик.
– Згода, – погодився Драґо.
Вони тричі викинули на камінь-ножиці-папірчик, але нічого не вийшло. Весь час випадали однакові фігури.
– Бачиш, нічия, – промовив Драґо, – отже, ти мусиш іти.
– Чому це знову я? – обурився Пиптик.
– Бо я не можу, у мене живіт крутить.
– Ага, то ти он як! А в мене, щоб ти знав, ще більше живіт крутить, тільки я не хотів казати!
– Ой, Пипте! – пхинькнув Драґо. – Як не можеш щось свого придумати, то краще зразу йди.
– Ти сміливіший – ти і йди, – не здавався Пиптик.
– Це я сміливіший!? – взявся в боки Драґо. – Ніякий я не сміливіший! То я тільки прикидався таким, а насправді я боягузисько ще те!
– Не бреши!
– Не брешу!
– Брешеш!
– Сам брешеш!
Може, так вони сперечались би аж до ночі, та раптом до них заговорив хтось третій.
– Спорки, не поб’єтеся?
Драґо з Пиптиком глянули вгору і побачили сороку, що сиділа на танковому дулі.
Тільки не подумайте, що в танка була дуля. Ні, танки дулі не крутять, танки гуркочуть і стріляють. А от дуло в танка є, довге таке, ото ним танк і лупить. Так от, на дулі сиділа сорока і, єхидно примружившись, промовляла:
– Чого спинилися? Ану ж, почубтеся!
– А ти хто така? – сердито запитав Драґо.
– Дуля, а що? – нахабно відповіла сорока.
– О, Дуля на дулі сидить, горобцям дулі крутить, – підсміхнувся Драґо.
– Навіщо ж так грубо з панею? – скривилася птаха. – Культура так і пре.
– А чого ж ти підбурюєш? – вже трохи спокійніше промовив Пиптик.
– Тю, наче ви самі не хотіли битися? Я ж чула. Ану, ти, більший, штурхони цього гарненько, щоб аж перекинувся! Ну!
– Знаєш, що, Дулю, – Пиптик став пліч-о-пліч із другом, – шуруй ти звідсіля.
– І що швидше, то краще, – Драґо обійняв Пиптика за плечі. – Ми з Пиптею – друзі, ясно?
– Ой! А що я такого сказала?! – пирхнула сорока. – Вже й пожартувати не можна.
– Дурнуваті якісь жарти, – стенув плечима Пиптик.
– Ну, гаразд, вибачте, я трохи переборщила, – зітхнула сорока, перелетівши з дула на гусеницю. – Нудно мені просто, ні з ким і побалакати.
– Невже тут, крім тебе, пташок немає? – спитав Драґо.
– Та, – сорока поважно глянула на власне крило, – літають тут усякі. Горобці, наприклад. Сірість. Хіба з ними побалакаєш? У них же балачки примітивні: про зерно і про батони цвірінчать. Або ще голуби. Ото вже навіжені, матінко! Як налетять купою, як нагидять!.. Ні, нема мені компанії до душі. А ви звідки такі зелені?
– З Дракони ми, – відповів Драґо. – Чула?
– Ні. Я Бровари знаю, Бориспіль, у Глевасі бувала… тітка моя у Володарському лісі живе, а Драконії не знаю, не літала. Це закордон, ге?
– Ну… мабуть, – відповів їй Пиптик. – А ти оту принцесу, часом, не знаєш?
– Оту? – Дуля трохи здивовано глянула на Маляку, що вже домальовувала драконові хвіст. – Принцесу?
– Так, – кивнув Драґо, – ми б хотіли з нею познайомитися.
– Трохи знаю, – байдуже промовила Дуля, – тільки з нею вже нема сенсу знайомитись. Зранку треба було.
– Це ж чому? – спитав Пиптик.
– Бо в неї вже печива немає, сама крейда лишилася. Це зраночку було печиво, точно, але більше нема. Закінчилось. Чого ви так на мене вирячились?! Я не брала, то Ахмет поцупив. Вона біля гармати отамо поклала, а він тут як тут, морда руда!
– А хто такий, той Ахмет?
– Є тут злодюга. Котяра один. У нього лігво ген у тому яру, то він усе, що кепсько лежить, цупить і туди тягне. Він усе на світі хоче собі заграбастати. Він і на мене задивляється, тільки дулі з маком упіймає. Я птиця вільна!
– То ти нас познайомиш із принцесою? – Драґо вирішив повернутися до їхньої справи.
– З Малякою? Запросто. А чому ви самі не підійдете?
– Розумієш, – почав пояснювати Пиптик, – ми б і самі, просто…
– Боїмося ми, – чесно зізнався Драґо, киваючи на велетня.
– Кого?! Її?! – Дуля вхопилася за живіт і, зайшовшись реготом, беркицьнулась на спину. – Та вона ж комарика не образить!
Драґо і Пиптик спочатку з подивом озирнули сороку, а потім уважніше придивилися до велета, що з мечем і щитом височів майже над ними. Лиш тепер дракончики помітили, що це зовсім не велет. Це… була велетка.