– Та це ж Велика Маня! Моя колежанка! Зараз я вас познайомлю, полетіли. – Дуля змахнула крильми й зробила коло довкруж Драґо і Пиптика.
– А як же принцеса? – спитав Пиптик.
– Ніде не дінеться, вона тут аж до вечора гратися буде.
Драґо і Пиптик злетіли над танками. Дивно, але вчора вони чомусь не бачили, що в кількох місцях серед розбуялої зелені пагорбів виблискували золоті бані з хрестами.
– Краса! – Пиптикові подих перехопило. – Ге, Дра?
– Згоден, – промовив Драґо. – Та ще більша краса буде, якщо нас це одоробало не порубає.
– Не бійтеся, вона зовсім не страшна, – запевнила дракончиків сорока. – Вона тут давно стоїть і ще нікого за весь час не образила. Ми з нею взагалі приятельки. Тільки вона не дуже балакуча, більше мовчить та пильнує.
– А що пильнує? – спитав Драґо.
– Дивиться, щоб ніякий ворог на нашу землю не прийшов.
– Вона мені дуже на якусь богатирку схожа, – сказав Пиптик. – Ти певна, що ця твоя Маня своїм мечиськом драконів на капусту не шинкує?
– Не бійтеся. От побачите самі, що вона не войовнича. Головне – на голову не сідайте. Маня цього не любить. Сідайте на плечі.
Ось вони піднялися аж до обличчя залізної велетки, і Драґо з Пиптиком побачили, що воно справді не люте, хоч і суворе.
– Привіт! – проскрекотала сорока. – Можна зробити посадку?
Велика Маня ледь помітно кивнула.
– На голову не сідайте, – ще раз, крізь дзьоба, нагадала Дуля і вмостилася на правому плечі. Тут же сів і Драґо. На ліве, не без остраху, опустився Пиптик.
– Як життя? – звернулася до залізної жінки Дуля. – Що тут чути?
– Все спокійно, – навдивовижу м’яким і тихим голосом відповіла Велика Маня. – А це хто з тобою?
– Це?.. – Дуля аж тепер зрозуміла, що вона так і не познайомилася з новими знайомими. Тобто з незнайомими.
– Ми з Драконіїї прилетіли, – промовив Драґо. – Я Драґо.
– А я Пиптик, – сказав Пиптик.
– А мене Батьківщина-Мати звуть. А місцеві Великою Манею нарекли. Я не ображаюся, так навіть більше подобається.
– А навіщо вам меч? – одразу вирішив розставити всі крапки над «і» Пиптик.
– Меч? А так, про всяк випадок, – сказала Маня. – Це щоб усі знали про мою силу. І про силу цієї землі. Щоб ніхто більше навіть не думав приходити сюди з лихими намірами.
– А що, вже приходили? – запитав Драґо.
– Було лихо, було, – монолітний голос велетки ледь здригнувся. – Гіркими сльозами вмивалася ця щедра земля. – Велика Маня зітхнула. – Піді мною музей, що зберігає пам’ять про ту війну.
– А ти теж воювала? – запитав Пиптик.
– Ні, тоді мене ще не було. Але тепер стою тут і всім нагадую про страшні події. Щоб ніколи більше не повторилося нічого подібного.
– Ясно, – кинув Пиптик. – Отже, ти нас не будеш своїм мечем штрикати?
– Ні, звичайно. Ви ж прибули сюди з добрими намірами?
– Аякже! – запевнив Драґо. – Ми прибули, щоб викрасти принцесу.
– Викрасти?! – Велика Маня покосилася на Драґо. – Викрасти – це добрі наміри?!
– Е-е-е… ми одненьку…
– Дуля! Ти кого до мене привела?! – гримнула велетка і так брязнула мечем об щит, що повітря над Києвом здригнулося, загули всі дзвони в Лаврі й гуртом загавкали всі собаки прилеглих районів.
Усі – і Дуля, і Драґо, і Пиптик – сполохано зринули в повітря.
– Я вам покажу – наших принцес викрадати! – не на жарт розійшлася Велика Маня, навсібіч вимахуючи своєю жахною зброєю, наче японський ніндзя.
– Спинися, Маню! – не своїм голосом зарепетувала Дуля. – Припини цю м’ясорубку! Спинися, скре-кре-крейзі!!!
– Не треба! – верещав і Пиптик, насилу ввертаючись від меча. – Ви!., ви!., ви неправильно нас зрозуміли! Скажи їй щось, Ду… ой, мамо! Скажи їй, Дулю! Оце, по-твоєму, не войовнича?!
А меч, наче величезне крило вітряка, стугонів, краючи небо на шмаття.
– Не дурійте! – це вже озвався Драґо. – Нікого ми не будемо викрадати! Ми її попросимо бути нам за принцесу! По!., ой!., про!., ой-ой!.. си!.. та коли ж цьому буде край!?., мо! Попросимо!!!
– Ну, це інша справа, – раптово, як і розпочала, так і скінчила вправи з мечем Велика Маня. – Запросити, звичайно, можна. Тільки якщо вона погодиться. А де та принцеса?
– Та он же! – Драґо кивнув донизу.
Там, поміж танками, що згори здавалися іграшковими, дрібнесенькою комашкою повзала Маляка.
– Маляка? – здивувалась Маня. – Маляка – принцеса?
– А ви її знаєте?
– Чому ж не знати? Вона тут часто грається. Гарна дівчинка, її бабуся піді мною в музеї квитки продає. Тільки я вперше чую, що вона якась принцеса.
– Бо ви не бачили її жовтого носа, – мовив Пиптик.
– Ні, не бачила. Звідси не видно.
– То ми полетимо, запросимо її? – Драґо з надією глянув в очі Великої Мані.
– Та летіть, – дозволила та, – тільки ніяких викрадень! Не налякайте малу! Будьте чемні! Чули?!
– Чули, чули! Дякуємо!
Драґо і Пиптик стрімголов пірнули назустріч землі.