Я не знаю, коли починається Різдво деінде, але в Гамірному воно настає того дня, коли ми заходжуємося пекти перцеве печиво. Тоді нам так само цікаво, як і на Святвечір. Нам із Лассе та Буссе дають по великій грудці перцевого тіста, з якого ми печемо собі печиво. І уявіть собі, що того дня, коли ми мали пекти перцеве печиво, Лассе забув про це і поїхав із татом по дрова! А посеред лісу він згадав, що сьогодні за день, і так чкурнув додому, що в нього під ногами аж сніг курився, казав тато. Ми з Буссе уже почали пекти. І то навіть було добре, що Лассе з’явився пізніше. Бо найкраща форма, яка в нас є, – поросятко, нам із Буссе ніколи не дістається. Але цього разу ми вже спекли десять поросят, а Лассе тільки прибіг із лісу. Ох, як він розходився, щоб нас догнати! Коли в нас майже все було готове, ми, як завжди, зліпили із решток тіста призовий пиріг. А по обіді, витягнувши з духовки все печиво, вкинули в пляшку триста двадцять дві горошини і пішли по всьому Гамірному питати, скільки в пляшці горошин. Той, хто вгадував найточніше, отримував призовий пиріг.
Лассе з Буссе носять призовий пиріг, а я – блокнот, де записувала відгадки. Пиріг виграв дідусь, і я дуже за нього зраділа. Він сказав, що в пляшці триста двадцять горошин, тож майже вгадав. Анна, до речі, сказала, що їх три тисячі. Мабуть, не з великого розуму.
Наступного дня після випікання перцевого печива нам теж було весело, бо ми поїхали до лісу по ялинки. Усі татусі з Гамірного вибираються разом рубати ялинки, і, звісно, й усі діти. Тільки бідолашним матусям доводиться залишатися вдома готувати їсти. Ми взяли наші великі сани, якими возимо з Гамірного до молочарні у Велике село молоко. Лассе, Буссе, мене, Брітту, Анну та Улле посадили на сани. Мій тато йшов поруч і правував кіньми, а тато Улле, Брітти й Анни йшов за саньми. Дорослі базікали та сміялися. А ми на санях також базікали та сміялися.
У лісі було повно снігу, і нам доводилося струшувати його з гілля, щоб побачити, гарна ялинка чи ні. Ми зрубали три великі красиві ялинки – для Північної садиби, для Середньої садиби і для Південної садиби. А потім одну малесеньку ялиночку для дідуся і другу маленьку для Христини з Дубового Гаю.
Напередодні Святвечора мені стало дуже сумно, бо я не вірила, що мама та Агда з усім упораються до Різдва. У кухні було брудно й незатишно. Я навіть трохи поплакала, коли лягала спати.
Уранці я схопилася мало не вдосвіта й у самій нічній сорочці побігла на кухню і… Леле, як там було гарно! На підлозі лежали нові хідники, трубу біля плити прикрашали червоні, зелені та білі паперові смужечки, великий стіл було заслано святковою скатертиною, а кухонне начиння аж блищало від чистоти. Я так зраділа, що кинулася обнімати маму. Відразу за мною до кухні прибігли Лассе та Буссе, і Лассе сказав, що як тільки він побачив хідники, так і відчув у роті смак Різдва.
Зранку цього дня ми, діти з Гамірного, завжди ходимо до Христини з повним кошиком ласощів, що їх накладають для неї наші мами. Хоча спершу ми заходимо до Бріттиного й Анниного дідуся побажати йому веселих свят, і бачимо, що Брітта й Анна вбирають малесеньку ялиночку. Ми теж їм трішки допомагаємо, а вони й не перечать. Дідусь не бачить, що ми вішаємо на ялинку, бо він майже сліпий. Але ми йому розповідаємо про кожну цяцьку, і він каже, що все це собі уявляє.
Коли ми йшли до Христини, стояла прекрасна погода. Як і мало бути на Святвечір. Стежка до Христининої хатини така вузенька, що майже вся заметена снігом. Лассе несе кошик, а Буссе та Улле – маленьку ялинку. Нам із Бріттою й Анною нести було нічого. А як Христина здивувалася, коли ми прийшли! Власне, вона тільки вдала, буцімто здивувалася, бо знала, що ми приходимо щороку. Лассе викладав усе, що було в кошику, на стіл. А Христина тільки хитала головою і казала:
– Ох-ох-ох, як тут усього багато! Аж забагато!
Я не думала, що там було всього забагато, але й не мало. Чималий шматок шинки, ковбаса, сир, кава, перцеве печиво, свічка, карамельки і ще не пригадую що. Ми примостили свічку на Христинину ялинку і трішки покружляли навколо неї в танку, аби повправлятися перед вечором. Христина була рада-радісінька, а потім, коли ми йшли додому, вона стояла на порозі й махала нам рукою.
Удома ми з Лассе та Буссе прибирали нашу ялинку. І тато нам допомагав. Ми повісили на її гілля червоні яблука, що долежали на горищі до Різдва, а потім ще й перцеве печиво, яке самі спекли. А в паперові кошички, які ми зробили удома в дідуся, ми наклали родзинок і горіхів. Тоді ми повісили ангеликів, яких іще вішала мама, коли була мала. І, звичайно ж, силу-силенну прапорців, свічок і цукерків. Якою ж красунею стала наша ялинка!
Потім, коли вже все було готове, нам лишилося єдине – ЧЕКАТИ. Лассе сказав, що від такого довгого чекання можна й посивіти. Ми чекали, чекали й чекали, і час від часу бігали до дзеркала подивитися, чи правда, що від чекання люди сивіють. Буссе весь час стукав по годиннику, бо йому здавалося, що той зупинився.
Тільки-но смерклося, пора було врешті нести подарунки в Північну садибу та в Південну. Цього не можна робити засвітла, бо то нецікаво. Лассе, Буссе та я повбирали червоні, як у гномів, шапочки, а Лассе навіть начепив маску гнома, бо якраз він був гномом. (Тепер у нас Лассе вдає із себе гнома. А коли я була мала, то думала, що на світі є справжні гноми, але тепер я вже в це не вірю). Ми побрали свої пакунки і шмигнули в темряву. Небо було всіяне зорями. Коли я глянула в бік лісу, що тонув у пітьмі, то подумала, що, може, там і справді живе гном, який скоро привезе нам на санках купу різдвяних подарунків. Мені дуже хотілося в те вірити.
У сінях Північної садиби було дуже темно. Ми постукали в двері, відчинили їх і вкинули в кухню наші різдвяні подарунки. Аж тут вибігли Брітта й Анна й запросили нас до господи скуштувати їхнього перцевого печива й цукерок. Ми зайшли. А потім і нам дали різдвяні подарунки. Потім Брітта й Анна начепили маски гномів, і ми гуртом подалися до Улле в Південну садибу. Улле сидів у кухні й просто чекав Різдва. Свіп перелякано загавкав, коли побачив п’ятьох гномів. Улле також одягнув маску гнома, і ми всі вийшли надвір і затупали в темряві. Ми вдавали, що ми справжні гноми, які розносять людям подарунки.
Урешті зовсім споночіло, і ми сіли вечеряти в кухні навколо святкового столу. На столі горіла свічка і стояло багато наїдків, але я їла саму тільки шинку. Ну й, звісно ж, кашу. Бо хотіла, щоб мені попався мигдаль. Але він мені не попався. У нас на Середній садибі живе наймит Оскар. Він закоханий в Агду, нашу служницю. Той, хто знайде в каші мигдалину, має цього року одружитися. І, уявіть собі, мигдалина розламалася надвоє, а ті половинки попалися Оскарові й Агді. Ой як ми з Лассе й Буссе сміялися! Агда розгнівалася і сказала, що то, либонь, ми підлаштували. Але ніхто з нас не винен, що мигдаль розламався надвоє.
Іще ми придумали віршик. І Лассе його прочитав:
- Розкололась мигдалина,
- Агда Оскару – дружина.
Правда ж, гарний віршик? А от Агді не сподобався. Щоправда, потім, коли ми всі допомагали їй витирати тарілки, вона подобрішала. А допомагали для того, щоб швидше перейти до роздачі різдвяних подарунків.
Після вечері ми посідали у вітальні. Ялинка сяяла від свічок, і на столі також горіла свічка. У мене мурашки забігали по спині, як і завжди, коли я завмираю від краси й захоплення. Тато прочитав уривок із Біблії про Різдво Христове. А я проказала дуже гарний вірш, що починався зі слів: «Гарненьке мале Дитятко лежить в яслах на сіні…» У вірші розповідалося, що Ісус вартий того, аби отримати багато різдвяних подарунків і солодощів, саме таких, які й мені подобаються. Однак різдвяні подарунки дістануться нам, а не Йому.
Коли ми співали колядку «Нова радість стала», Лассе прошмигнув із кімнати, а трохи згодом вернувся переодягнений у гнома з великим мішком на спині:
– Чи є тут чемні діти? – запитав він.
– Так, двоє дітей, – відповів Буссе. – Але в нас є ще один халамидник, його звати Лассе. На щастя, він саме десь вийшов.
– Я чув про нього, – провадив далі гном. – Це найкращий хлопчик у нашій країні. Він отримає найбільше подарунків.
Усе-таки Лассе не отримав найбільше подарунків. Усі отримали їх порівну. Мені дісталася лялька, три книжки, гарненьке дзеркальце, шмат тканини на сукню, рукавиці та ще всілякі дрібнички. Вийшло аж п’ятнадцять подарунків. Для мами я вишила хрестиком скатертину. Мама дуже їй зраділа. Татові я купила блокнот. Він теж зрадів. Дарувати комусь – так само приємно, як і отримувати подарунки. Лассе та Буссе я подарувала олов’яних солдатиків.
Потім ми танцювали навколо ялинки, а тоді до нас прийшли всі з Північної та Південної садиб і допомагали нам танцювати. Дідусь також придибав, хоч і не міг танцювати. Напевно, ми протанцювали «Ось і знов Різдво» і «Покосили овес» разів із двадцять.
Увечері я поскладала свої подарунки на стіл біля ліжка, щоб побачити їх відразу, тільки-но прокинуся. Яке гарне свято Різдво! От тільки шкода, що воно так рідко буває.