Гамірний лежить так високо, що коли нам треба іти до Великого села, де розташовані школа та крамниця, то майже весь час доводиться спускатися з гори. А коли повертаємося додому, то зазвичай пнемося вгору. Лассе каже, що коли він виросте та стане інженером-винахідником, то зробить так, щоб той пагорб перевертався і по ньому завжди можна було тільки спускатися.
На пагорбах між Гамірним і Великим селом найкраще кататися на санях. Тож упродовж усіх різдвяних канікул ми тільки те й робимо, що на них катаємося.
Так і цього року – на другий день після того, як ми прочитали всі подаровані нам на Різдво книжки й поїли все своє перцеве печиво, Лассе витягнув надвір наші великі сани, якими возять дрова.
Отоді ми, всі діти з Гамірного, подалися на пагорби спускатися. Правував саньми Лассе.
– Обережно! З дороги! – на весь голос кричали ми хором.
Хоча кричати все-таки не було потреби, бо рідко хто ходить нашими пагорбами. Однак весело кричати, коли ти летиш із пагорба на повній швидкості. Потім було дуже важко вибиратися нагору, тож Лассе весь час торочив про той пагорб, який він колись змусить перевертатися.
– А ти не можеш придумати цього зараз? – запитав Буссе.
Та Лассе відповів, що на той винахід знадобиться багато пороху, динаміту, коліс і шурупів, і робота займе не менше десяти років. А стільки часу ми, звісно, не могли чекати.
Коли ми зрештою стягнули сани на саму гору і збиралися сідати на них, щоб знов спускатися, з повітки вийшли всі батьки. І наш тато сказав:
– Агов, діти, чи не позичите нам на трохи саней?
Тоді він сів на сани, а за ним – дядько Ерік і дядько Нільс. І вони спустилися з пагорба.
Ми чекали. Але коли вони повернулися, то ще раз позичили в нас сани, бо їм дуже сподобалося кататися. Отакої! Дорослі люди, а поводяться наче діти!
Отоді ми взяли сани з Північної садиби й стали з’їжджати вниз слідом за татусями. Проїхавши половину першого пагорба, ми побачили, що вони лежать у кучугурі й голосно регочуть.
– Оце ти так правуєш, Еріку? – вигукнув наш тато.
Виявилося, що відібрати в них сани неможливо, тож вони каталися, аж поки мама Брітти й Анни покликала дядька Еріка додому нарубати трохи дров.
– Іноді годиться якось розважитися, – крізь сміх сказав дядько Ерік, струшуючи з себе сніг.
Коли ми залишилися самі, то влаштували змагання. Брітта, Анна і я каталися на санях із Північної садиби, а Лассе, Буссе й Улле – на санях із Середньої.
Ми вдавали із себе вікінгів, що плавають морем. Лассе назвав хлоп’ячі сани «Довгим Змієм», а наші – «Жовтою Трояндою», хоч і вважав, що для корабля вікінгів ця назва безглузда.
– Дарма, зате красива, – сказали ми.
Якщо вже корабель дістав назву, нам не хотілося її міняти тільки через те, що Лассе вважав її безглуздою.
Кораблі змагалися відчайдушно. «Довгий Змій» і «Жовта Троянда» весь час їхали зовсім поряд. Хлопці без угаву репетували:
«Жовта Трояндо», гляди – пливи і ніде не впади!
Та вийшло навпаки – «Довгий Змій» упав так, що й перекинувся. Він бухнувся прямісінько в кучугуру. А «Жовта Троянда» красиво доїхала аж до великої сосни край другого пагорба, де був фініш.
– Так буває з хвальками, – сказала Брітта Лассе.
Буссе вдарився головою об сосновий корінь і набив собі на лобі чималу ґулю, тож ми більше не мали бажання кататися. До того ж уже добряче смерклося, і нам дуже хотілося їсти. Ми просто пішли додому.
