Почувши про велетня, на Гуллівера прийшов подивитися сам імператор Ліліпутії. Але й він не зміг порозумітися з чужинцем.
– Мені потрібно трохи поміркувати, – виголосив імператор і, залишивши варту охороняти Гуллівера, подався геть.
Усім хотілося краще роздивитися велетня. А дехто пускав у нього стріли.
– Ану припиніть! – закричали вартові й схопили лучників.
– Друзі! – вигукнув один вояк. – Віддамо тих бешкетників велетневі, хай сам їх покарає.
Гуллівер підняв одного колотника, підніс до обличчя й розтулив рота. Ліліпут від жаху звивався та голосив. Він думав, що за мить його з’їдять.
А тим часом імператора обсіли думи-гадки. Що ж робити з таким дивовижним гостем? Володар вирішив спитати про це в придворних радників.
– Убиймо його, поки не пізно, – запропонував один. – Усе велетенське БЕЗ СУМНІВУ небезпечне.
Та поки можновладці радилися, до палацу прибули двоє чоловіків. Вони хотіли розповісти про те, що зробив Гуллівер з лучниками, які в нього стріляли.
– А він жартівник! Удав, що хоче з’їсти одного, а потім усіх відпустив, – реготали вони.
Імператор аж засяяв з радощів.
– Не будемо вбивати велетня, – вирішив він. – Добре його нагодуйте, пошийте новий одяг і навчіть нашої мови.
Незабаром Гуллівер мав усе, що потрібно. Проте все одно його тримали в храмі як бранця.
