Чоловік дуже швидко опанував мову ліліпутів, і нарешті домігся зустрічі з імператором.
– Благаю, відпустіть мене, Ваша Величносте, – попросив він.
Імператор завагався:
– Доведеться тобі зачекати, – відказав він. – Ти ще можеш становити для нас загрозу.
Володар доручив слугам обшукати кишені Гуллівера.
Там вони знайшли велетенську хустинку…
Табакерку…
Записника…
Гребінця…
Годинника…
І торбинку з монетами…
Єдиною небезпечною річчю, яка лежала в кишені Гуллівера, був пістоль. Але ліліпути все одно не знали, що воно таке.
Імператор усе ще вагався. Він відправив до Гуллівера посланця.
– Чи є у вас зброя? – запитав чоловічок.
Моряк витягнув із піхов меча і помахав ним над головою. Імператорські солдати одразу ж оточили Гуллівера й наготували луки. Побачивши меча, вони аж заверещали з переляку.
Тому велетень негайно і якомога обережніше поклав зброю на землю. Далі Гуллівер дістав пістоля й вистрілив у повітря. Чоловічки попадали ниць.
– Не бійтеся, – заспокоїв моряк. – Можете забрати все собі.
Він передав зброю сторожі, й імператор нарешті заспокоївся. Та однак він не відпускав гостя додому.
Гулліверові довелося чекати. Щоб хоч якось згаяти час, він вивчав історію Ліліпутії. Мала ця країна вельми дивні звичаї. Наприклад, була в них гра «стрибунець-плазунець». Навіть вельможі в неї грали.
Вони повинні були стрибати через палицю або проповзати під нею. Переможці отримували призи.
Щоб заслужити прихильність імператора, люди мали бути майже акробатами. Найвищі посади діставалися найвправнішим.
На думку Гуллівера, такий звичай був чудернацьким, та чоловік ніяк цього не виказав. Якщо гість поводитиметься дружньо, з часом ліліпути йому довірятимуть, а потім, гляди, і відпустять.
Бідолаха щоденно благав дозволу хоча б виходити з храму, та імператор повсякчас відмовляв. Проте одного дня володар усе-таки дав згоду.
– Відпустіть велетня! – звелів він. – Нехай ходить, куди схоче. Та щоразу він мусить попереджати варту. А ще він повинен гуляти виключно центральними вулицями.
– Гаразд! – пообіцяв Гуллівер.
Нарешті отримавши свободу, він подався оглядати місто. Люди боялися виходити з будинків, щоб велетень, бува, не розчавив їх величезними ножиськами.
Гулліверові захотілося відвідати палац, та ворота виявилися крихітними, а стіни навпаки – занадто високими. Отож він зрубав найбільші дерева в палацовому саду і змайстрував з них два ослінчики.
Підставивши ослінчика по той бік стіни, моряк зміг ступити до внутрішнього двору.
Всередині його повели на зустріч з імператрицею та її дітьми.
– Ласкаво просимо! – привіталася вона і простягнула Гулліверові руку для поцілунку.
Моряк повернувся до свого храму пізно ввечері, коли оглянув усе місто. Він засинав з усмішкою на вустах.