Злочин Емі

Одного ранку Меґ спустилася на кухню й побачила, як Емі схилилася над столом і гірко плаче.

– Я залізла в страшенні борги, – ридала вона.

– Що ти таке кажеш? – здивувалася Меґ.

Емі шморгнула носом:

– У школі я винна дюжину маринованих лаймів. Мої однокласниці їх постійно купують. Я не стрималася і з’їла їхні лайми, а тепер маю повернути, та в мене немає грошей.

– А скільки тобі потрібно? – запитала сестра, дістаючи гаманця.

– Ой, дякую тобі, люба Меґ! – вигукнула Емі.

– Я куплю їх дорогою до школи.

Проте Емі не розповіла, що приносити лайми до школи було заборонено.

Новина про те, що в Емі є лайми, швидко розлетілася класом. Коли почався урок, одна дівчинка, що не терпіла Емі, підняла руку:

– Пане вчителю, а в Емі Марч під столом лайми!

Вчитель дуже розсердився. Він змусив Емі по одному викинути всі ті соковиті плоди через вікно.

А потім перед усім класом відшмагав.

– Не будеш більше ходити до тієї школи, – заспокоювала Емі мати увечері. – Там навчаються лише зіпсуті й невиховані діти. Хоча ти теж винна, бо порушила правила.

– Я м-мусила їх порушити… – захлиналася від плачу Емі. – Це так принизливо – не мати маринованих лаймів, коли всі решта їдять їх щодня.

– Я вчитиму тебе вдома замість школи, – запропонувала трохи згодом Джо, беручи капелюшка.

– Д-дякую, – схлипнула Емі. – А куди ти збираєшся, Джо?

– На виставу з Лорі.

– Візьми й мене з собою, – попросила Емі.

– Ні, – відрізала Джо. – Ти ще маленька.

– Ну, будь ласочка… – підлещувалася сестра.

– Ні.

– Ти ще пожалкуєш про це, Джо Марч, – пригрозила Емі.

– А я ще хотіла тебе навчати! – закричала у відповідь Джо. – Зіпсована шмаркачка, – додала вона і з гуркотом зачинила за собою двері.

Коли Джо повернулась додому з вистави, вона хотіла було сісти за оповідання, та ніде не могла знайти свого зошита. Дівчина знервовано допитувала своїх сестер, чи, бува, ніхто його не бачив.

– Бет? Меґ? Емі? Чи не бачили ви мого зошита? Такий блакитний, там усі мої оповідання…

Усі хитали головами, а от Емі почервоніла від сорому.

– Емі, він у тебе! – скрикнула Джо.

– Ні, у мене його немає.

– Тоді ти знаєш, де він.

– Я його спалила, – процідила Емі.

– Спалила?

Усі в родині знали, як Джо цінувала свого зошита. Вона місяцями працювала над оповіданнями, сподіваючись, що якісь із них колись будуть варті того, щоб їх надрукували.

Джо трясла Емі, доки та не почала клацати зубами.

– Ох ти ж капосне дівчисько! Я ніколи не зможу написати їх знову! Ніколи тобі не пробачу!

Бет кинулася втішати Джо, а Меґ – шпетити Емі.

– Мені дуже соромно, – зізналася Емі, коли дівчата полягали спати. – Прошу, пробач мені, Джо. Мені дуже-дуже шкода.

– Я ніколи тобі не пробачу, – не відступалася Джо. Як ти могла так паскудно вчинити?!

Емі відвернулася.

– Тепер я шкодую, що попросила пробачення, – розлютилася вона. – Мені не шкода. Отак!

Наступного ранку Джо все ще гнівалася через зошит. Аби не сидіти вдома, вона попросила Лорі піти з нею покататися на ковзанах.

Емі бачила зі свого вікна, як вони йшли разом до річки.

«Та ну тебе! подумала вона. – Джо обіцяла, як піде кататися, взяти мене з собою, та вона надто на мене сердита. Але я все одно піду!»

Дівчинка взяла ковзани і вийшла надвір. Коли Емі дійшла до річки, Джо та Лорі вже ковзали по кризі.

– Тримайся берега, – гукнув до Джо Лорі. – На середині лід уже потоншав.

Емі, що ковзала далеченько від них, цього не почула.

Джо озирнулась і побачила, що позаду совгає Емі.

«Хай сама дає собі раду, невдячна свиня!», – спересердя подумала дівчина.

Емі посунула на середину річки, а Джо ковзала далі, хоча серце їй охопила дивна тривога.

Раптом почувся тріск проламаної криги і розпачливий зойк. Джо різко обернулася. Емі кудись зникла. Лише в свіжій ополонці колихався її каптур.

– Неси якусь гілляку! – закричав Лорі.

На якусь мить Джо заціпеніла від страху, та потім опанувала себе. Вона кинулася до куща і за мить уже поверталася з міцною палицею, а Лорі лежав на льоду, відчайдушно намагаючись втримати Емі за руку.

Джо підштовхнула кінець палиці до Емі й допомогла витягнути сестру, яка кашляла та захлиналася крижаною водою. Джо міцно обняла Емі, хутко зняла з неї промоклий одяг і закутала сестричку в свої сухі речі.

– А якби вона потонула! – не знаходила собі місця Джо після того, як вони з мамою вклали Емі в ліжко. – Інколи я так гніваюся, що втрачаю над собою контроль. Я б хотіла змінитися.

– Колись я теж такою була, – призналася дочці місіс Марч. – Та не переймайся, доню. Я й досі можу розлютитися, от тільки намагаюся цього не показувати. Якщо старатимешся, то переможеш свій гнів.

Материне мовчазне милосердя та розуміння подіяли краще за будь-які дорікання.