Куба – найдивовижніший із псів – лежав у затінку яблуні і мріяв про велику жирну кістку по яку саме подався до міста його господар і друг – детектив Амвросій Носик.
– Очікування на велику жирну кістку – найприємніше з усіх очікувань, – пробурмотів пес собі під носа, ласо облизуючись[1].
Завдяки цьому радісному очікуванню й весні, яка перетворила малий садок на вулиці Перелітних птахів на куточок щонайсправжнісінького раю, Куба задумався про хороше.
«Пощастило мені в моєму собачому житті, – розмірковував він собі. – Інші пси живуть у дірявих будах, часто гинуть із голоду, знають, як сильно тисне жорсткий нашийник і як смакують удари кийка, а я маю шляхетного приятеля, тихий куточок на старості й час від часу добру кістку на десерт. Чого ж іще бажати?»
Знайомий скрип хвіртки урвав нитку псячих роздумів.
– Амвросію! – радісно заволав Куба і кинувся вітатися з приятелем.
Але його радість швидко згасла. Досить було кинути оком, аби переконатися, що Амвросій повернувся без кістки. Щоправда, він ніс якийсь пакунок, але в пласкому прямокутному згортку псячий делікатес навряд чи вмістився б. Куба понуро опустив хвоста, і життя раптом видалося йому гірким, як таблетка аспірину. Зітхнув.
Почувши те зітхання, Амвросій загадково усміхнувся, потрусив пакунком і загукав:
– Обіцяю тобі тонну кісток, якщо відгадаєш, що я приніс!
– Дякую! – огризнувся пес. – Мені краще б одну кістку в зубах, ніж тонну в крамниці. До того ж мене не цікавлять загадкові згортки.
– Справді? – схилився над ним Амвросій. – Я впевнений, що невдовзі ти зміниш свою думку.
Куба випростався з гідністю.
– Не забувай, що я належу до псів, які не змінюють своїх поглядів, – зазначив із притиском.
– А це ми ще побачимо!
Пан Носик швидко розгорнув папір і показав псові гарну книжку, яка ще пахла друкарською фарбою.
– Глянь!
Куба зиркнув на її назву і зірвався на всі чотири лапи.
– «Портрети незвичайних псів»?! – вигукнув він.
– Як бачиш, – підтвердив Амвросій, тішачись тим, яке враження справила книжка на пса. – Перед тобою – епохальна праця Тимотея Цибуха.
Куба вмить і думати забув про такі приємні штуки, як велетенські жирні кості. У його пам’яті зринули події річної давнини. Тоді в Містечку з’явився таємничий бородань.
Від першого ж дня він виявляв особливу зацікавленість Кубою. Спостерігав за ним, вистежував… Бородань викликав у Куби щонайгірші підозри. Пес вважав його грізним злочинцем, отруйником. А потім виявилося, що той – великий друг собак.
Це власне й був Тимотей Цибух – знаменитий дослідник псячих звичок, який мандрував селами і містами, збираючи матеріали для своєї книжки. Отієї, яку пан Носик зараз тримав у руках.
– Амвросію, – прошепотів пес, нервово перебираючи лапами. – Чи… чи є там якась згадка про мене?
– Згадка? – вибухнув детектив. – Тільки згадка? Та Тимотей Цибух присвятив тобі аж сто вісімнадцять хвалебних слів і прикрасив їх твоїм фото.
Амвросій погортав альбом і підсунув сторінку з фотографією псові під ніс.
– Прошу, ось твій портрет!
Куба втупив очі у фото і на декілька хвилин забув про все на світі. Йому важко було звикнути до думки, що ось цей цікавий пес, який поглядає на нього з альбому, – це він сам.
– Ну, і як тобі? – спитав Амвросій.
Куба ковтнув слину.
– Непогано.
– Непогано? Геніально! Зверни увагу на цей блиск в очах, на те, як лежить хвіст і звисають вуха, на розум, яким аж сяє писок… Тимотей Цибух вловив суть твоєї собачої індивідуальності. А ти говориш «непогано»…
Куба вислухав цей докір зі скрушною міною, подумки визнаючи, що друг каже правду. Амвросій продовжив:
– А тепер послухай, що наш знаменитий кінолог[2] написав про тебе. А може, хочеш сам прочитати?
– Ні, ні, – швидко відповів пес. – Прочитай ти. Мені щось потрапило в око, я майже нічого не бачу.
Йому якось не випадало зізнаватися, що зворушення стисло горло, наче тісний нашийник, а маленькі літери стрибали перед очима, мов живі.
Амвросій прокашлявся і почав читати:
А ось – черговий видатний представник псячого роду – Куба, який належить детективові на пенсії, Амвросію Носику (Містечко, вул. Перелітних птахів, 7). Куба – звичайний дворняга, але непересічний розум, яким він обдарований, ставить цього пса поряд із найчистокровнішими собаками. Усім відомі детективні успіхи пана Носика. Аж ніяк не применшуючи талантів славетного детектива, слід зауважити, що й феноменальний Куба посприяв цим успіхам. Але й це ще не все. Деякі факти свідчать, що Куба наділений ще одним даром, який досі не траплявся у тварин. І це обдарування настільки неймовірне, що автор – дбаючи про наукову достовірність своєї праці – вирішив його не розголошувати. Дозволю собі тільки зазначити, що, якби цей неймовірний дар підтвердився, Куба був би, безсумнівно, найгеніальнішим псом у світі.
Амвросій закінчив читати і поволі згорнув альбом.
– Отак-то, друже, – мовив. – Від сьогодні ти можеш ходити з високо задертим хвостом. Ця книжка прославила тебе між усіма псами. Це мене тішить, але водночас і непокоїть.
– Ти непокоїшся? – здивувався Куба, в якого від прочитаного фрагмента трохи голова пішла обертом. – Чому?
Старий детектив якусь мить стежив за метеликом, що кружляв у нього над головою, а потім, не зводячи з пса очей, сказав:
– Я боюся, що можу тебе втратити.
– Амвросію, що ти таке вигадуєш? – аж підскочив пес.
– Я знаю, про що кажу, – провадив своє детектив. – «Найгеніальніший пес у світі» – це не те ж саме, що маловідомий Куба. Насправді Тимотей Цибух не написав виразно, що ти вмієш розмовляти, але ти й так отримаєш чимало пропозицій. Не один цирк зацікавиться тобою, ось побачиш! А успіх, слава та оплески – це великі спокуси. Хтозна, чи ти не спокусишся. Старий Амвросій вже небагато може тобі дати…
Пес споважнів.
– Запам’ятай собі, що я ніколи тебе не покину, – запевнив він палко. – Ніколи! Хай навіть усі цирки світу схочуть цього! Ти мені віриш?
Амвросій не відповів. Лише поклав руку на псячий загривок і так стояв якийсь час, розчулений словами приятеля. Він навіть не припускав, що будиночку на вулиці Перелітних птахів загрожує геть інша небезпека…
[1] Читачі, мабуть, здивуються в цьому місці й цілковито слушно зауважать, що Куба не міг щось таке пробурмотіти собі під носа, бо пси не бурмочуть по-людськи. Звісно, переважна більшість псів не знає людської мови, але Куба до того загалу не належить і чудово розмовляє нашою мовою. Про те, як він цього навчився, і про попередні пригоди пана Амвросія та його пса автор розповів у книжці «Остання пригода детектива Носика».
[2] Кінолог – знавець псів.