У будинку по сусідству живе тітонька Берґ, до якої ми вряди-годи ходимо в гості. Між її і нашим садом стоїть паркан, проте ми з Юнасом його перелазимо. Лотта його не може перелізти, але песик тітоньки Берґ в одному місці під парканом вигріб стільки землі, що зробилась ямка, в яку проповзає Лотта.
Недавно ми навідалися до тітоньки Берґ і непогано розважилися. У неї є комод, де повно маленьких шухлядок, в яких лежать цікавенні речі.
– Люба тітонько Берґ, а можна нам подивитися на всі ті скарби? – спитав Юнас.
Виявилося, що можна. Спершу ми побачили крихітну ляльку, якою тітонька Берґ бавилася в дитинстві. Ту ляльку звати Роза.
Тітонька Берґ дуже-дуже старенька, та все-таки не настільки стара, як думає Лотта. Ось що Лотта спитала:
– Тітонько Берґ, чи була Роза з вами в Ноєвому ковчезі?
Якраз напередодні ввечері тато розказував нам про Ноїв ковчег. Він розповів, як старий Ной побудував величезного човна, що його називають ковчегом. А потім упродовж кількох тижнів лив дощ, і всі, хто не був із Ноєм у ковчезі, потонули, а сталося те багато тисяч років тому.
Тітонька Берґ засміялася й відповіла:
– Лотто, голубонько, затям собі, що я не була в Ноєвому ковчезі.
– Чом же ви не потонули? – спитала Лотта.
* * *
Роза спочиває в одній із маленьких шухлядок комода, яка їй править за ліжко. Вона лежить на рожевій бавовняній крамнині[1] й укривається клаптиком зеленого шовку, а сама Роза вбрана в блакитну сукенку. І уявіть собі – ще в одній шухлядці в тітоньки Берґ є малесенький скляний кошичок, на якому намальовані рожеві троянди! Нам дозволили гуляти з Розою, і ми, почепивши ляльці на руку скляного кошичка, стали бавитися, ніби вона Червона Шапочка, що йде до бабусі з їжею та пляшкою соку. На піаніно у вазочці тітонька Берґ тримала шоколадні карамельки. Декотрі з них скидалися на слоїчки, обгорнуті сріблясто-білою фольгою. Одного такого слоїчка ми поклали Червоній Шапочці до кошичка, ще й укинули туди трохи родзинок та мигдалю, якими нас пригостила тітонька Берґ. Тітоньчиному песикові Скотті довелося бути вовком, мені – бабусею, а Юнасові – мисливцем, що застрелив вовка.
– Ну, а я хто? – спитала Лотта. – Невже я не буду ніким?
Одначе Лотті довірили нести Розу й промовляти за неї відповідні слова, бо ж сама лялька говорити не вміла. Але коли Червона Шапочка дісталася до бабусиної хатини, за яку правила вітальня тітоньки Берґ, то в скляному кошичку не лишилося ані родзинок, ані мигдалю.
– Де їжа для бабусі? – спитав Юнас.
– Її ум’яла Роза, – відповіла Лотта.
І тоді Юнас не захотів бавитися з Лоттою в Червону Шапочку. А Скотті не захотів бавитися з нами і вдавати, ніби то він з’їв бабусю. Юнас узяв його на руки, але той так пручався, так пручався, що таки вирвався, заліз під канапу й раз по раз висував звідти писок і сердито на нас глипав. Скотті, власне, не любить, як ми приходимо до тітоньки Берґ.
Проте нам було дуже весело, і ми заходилися роздивлятися ще й інші скарби в комоді тітоньки Берґ. Там є подушечка для голок у формі серця із червоного шовку й маленька картина в позолоченій рамі, де намальовано красивого ангела з довгим світлим волоссям – у білій нічній льолі, з двома великими білими крильми на спині. Лотті страшенно подобається та картина, і мені також.
– Але як то ангел зумів натягнути на крила льолю? – дивувалася Лотта.
Юнас сказав, що, напевно, ззаду на льолі є застібка-блискавка.
Тітонька Берґ пекла для нас вафлі. Іноді вона пече їх тоді, як ми до неї навідуємося, щоправда, не завжди.
– У такий погожий весняний день ми можемо сісти в саду, пити шоколад і їсти вафлі, – сказала тітонька Берґ.
Поки тітонька Берґ пекла на кухні вафлі, ми бавилися у світлиці самі. Це кімната на два вікна, і нині ті вікна стояли відчинені, оскільки було дуже тепло. Ми з Юнасом повисовували голови – кожен зі свого вікна, і Юнас кинув мені кам’яну кульку, яку носив у кишені штанів. А я кинула її йому назад, і ми перекидалися нею туди-сюди. Та зрештою кам’яна кулька випала в мене з рук і полетіла на моріжок. Потім нам із Юнасом заманулося позмагатися – ану хто далі висунеться з вікна. Ми змагалися, змагалися, і раптом Юнас вивалився надвір. Я страшенно злякалася. І тітонька Берґ також злякалася. Нагодившись до кімнати саме тоді, як Юнас упав, вона кинулася до вікна й крикнула:
– О ні, Юнасе, як же це так?
Юнас сидів на моріжку, у нього на лобі вискочила чимала ґуля.
– Ми з Мією-Марією змагалися, хто далі висунеться з вікна, і я виграв, – відповів Юнас.
Та поки ми з Юнасом змагалися, Лотта знайшла на канапі тітоньчине плетиво. Тітонька Берґ плете светри й кофточки людям, які їх у неї купують. І уявіть собі – ця пришелепкувата Лотта повиймала з плетива спиці й розпустила все, що тітонька Берґ сплела. І тепер сиділа на канапі, заплутавшись у нитках, і без угаву їх рвала. Тітонька Берґ закричала:
– О ні, Лотто, що ти накоїла?
– На цьому светрі нитки геть закошлалися, – промимрила Лотта.
І тоді тітонька Берґ сказала, що, нам краще вийти в сад їсти вафлі, а потім усе-таки краще вертатися додому.
Ми сиділи в саду тітоньки Берґ, пили шоколад і вдосталь наїлися вафель, потрушених цукром. На осонні було дуже гарно, довкола нас пострибували горобчики, і ми їм жбурляли крихти. А потім стомлена тітонька Берґ сказала, що нам пора додому. Тож ми з Юнасом перелізли через паркан, а Лотта проповзла ямкою. Ми пошмаляли додому й зайшли на кухню подивитися, що в нас на обід.
– У нас буде тушкований окунь, – заявила мама.
Тоді Юнас сказав:
– Добре, що ми наїлися вафель.
– Он як, то ви були в тітоньки Берґ? – запитала мама. – Вона зраділа?
– Атож, – відповів Юнас. – Вона зраділа двічі. Спершу тоді, як ми прийшли, а потім тоді, як ми пішли.
Тітонька Берґ – найдобріша людина у світі.
[1] Крамнина (розм.) – тканина фабричного виробництва. (Прим. редактора).