Одного дня тато сказав:
– У неділю ми влаштуємо пікнік!
– Ура! – вигукнули ми з Юнасом.
– Ура, ми влаштуємо пікнік! – озвалася Лотта.
У неділю мама схопилася раненько, напекла млинців, намастила бутербродів та приготувала в термосах шоколаду і для себе з татом кави. А ще ми прихопили лимонаду.
Під’їхавши автомобілем до порога, тато сказав:
– Ану ж побачимо, чи все поміститься в цьому допотопному автомобільчику. Ану ж побачимо, чи зможу я запхнути в нього маму, Великого Торохкала, Малу Торохтійку, Малу Репетуху, двадцять шість млинців і бозна-скільки бутербродів…
– І Бурмила, – додала Лотта.
Бурмило – це її велика рожева ганчір’яна свинка, яку вона всюди за собою тягає. Лотта вважає її ведмедем, тому й називає Бурмилом.
– Усе-таки це свинка, і вона завжди була свинкою, – каже Юнас.
Тоді Лотта репетує, що це ведмідь.
– Хіба ведмеді бувають рожеві? – стоїть на своєму Юнас. – Як ти гадаєш: це білий ведмідь чи звичайний?
– Це свиноведмідь, – відповідає Лотта.
Лотті дозволили взяти з собою свиноведмедя на пікнік.
А вже сидячи в автомобілі, вона спитала:
– Матусю, у свиней бувають малі дітки?
– Ти питаєш про Бурмила чи про справжніх свиней, що живуть на селі в дідуся та бабусі? – поцікавилася мама.
І Лотта відповіла, що питає про справжніх живих свиней, а не про таких ведмедів, як Бурмило. Мама сказала, що, звичайно, справжні живі свині можуть мати діток.
– Е ні, не можуть, – мовив Юнас.
– Звичайно, можуть, – повторила мама.
– Ні-і, вони не можуть мати діток, – наполягав Юнас. – Вони можуть мати лише поросяток.
Тоді ми всі вибухнули сміхом, і тато сказав, що ніде у світі немає таких кмітливих дітей, як Великий Торохкало, Мала Торохтійка та Мала Репетуха.
Ми приїхали до маленького озерця. Тато поставив автомобіль на лісовій дорозі, і ми перенесли увесь свій сидір[1] до озера. В озеро тягнувся довгий місток, і нам із Юнасом та Лоттою захотілося гайнути по ньому, щоб подивитися, чи водиться у воді риба.
Мама відразу ж упала на траву й сказала татові:
– Тут я лежатиму цілий день і навіть не поворухнуся, а ти пильнуй дітей!
Тато подався з нами на місток, і ми полягали на животики й досхочу надивилися на дрібненьких рибок, що дуже швидко плавали. Тато зробив нам вудки з довгих лозин, яких нарізав у лісі, прив’язав до них шнурки й замість гачків причепив по голці. Нажививши на гачки хлібні крихти, ми чималу годину сиділи й вудили, але не спіймали жодної рибини.
Тоді ми почимчикували в ліс, дарма що мама заборонила нам заходити надто далеко.
Ми загледіли маленьку пташку, яка шугнула в кущі, а потім звідти вилетіла. Тож ми підійшли до куща й побачили між гіллям, майже при самій землі, пташине гніздечко з чотирма крихітними яєчками. Леле, то були найгарніші яєчка, які я будь-коли бачила! Лотта воліла стояти там і дивитися на них цілу вічність, ще й підставила ближче Бурмила, щоб і він побачив. Але ми з Юнасом знали, що зовсім поруч росте дерево, по якому гарно лазити, і нам заманулося залізти на нього, тому Лотті довелося хоч-не-хоч піти з нами.
Я сміливо лажу по деревах, і Юнас так само. А от Лотта – ні. Ми допомогли їй ледь-ледь підлізти вгору, аж тут вона як зарепетує:
– Спустіть мене додолу! Спустіть мене додолу!
А коли спустилася, то дуже сердито глипнула на дерево й вигукнула:
– Хіба ж це нормально лазити на такі дерева?!
Потім мама погукала нас обідати, і ми побігли назад до озера. А мама вже простелила на траві церату й навіть поставила на неї склянку з первоцвітом і повикладала бутерброди, млинці й усяку всячину.
Ми сиділи на траві й наминали. То було набагато веселіше, ніж сидіти за столом. Млинці виявилися страшенно смачні, адже були начинені і варенням, і цукром. Бутерброди теж були смачні. Мені дужче подобаються з биточками, а Юнас більше любить з яйцем та ікрою, тож ми помінялися – я дала йому свій бутерброд з ікрою, а він мені – свій із биточком. Лотта понад усе любить будь-які бутерброди і не хоче ні з ким мінятися. О, Лотта їсть як не в себе! Лиш один раз, коли вона нездужала, у неї пропав апетит, і мама вельми журилася, що Лотта не хоче їсти. А потім одного вечора, проказуючи молитву, Лотта попросила:
– Любий добрий Боже, зроби так, щоб мені знову захотілося їсти. Усе, крім рибних котлет!
Нам із Юнасом дали по пляшці лимонаду. Лотта принесла з берега жменьку піску й укинула у свій лимонад, а коли ми спитали її, навіщо вона це зробила, Лотта відповіла, що всього-на-всього хоче попробувати, чи буде смачно.
А як попоїли, тато простягнувся на траві й мовив:
– Ну ж і гарно тут на осонні! Напевно, я хвильку подрімаю. А ви, діти, пильнуйтеся. Тільки не ходіть на місток, ви ж про це знаєте.
Ми не пішли на місток. Але трохи далі біля озера стояла височезна скеля, і ми поцугикали туди. Юнас похвалився, що покаже нам, як тато пірнає.
– Ось так, – сказав Юнас, підняв руки і злегка підстрибнув.
І уявіть собі – він шубовснув в озеро, хоча насправді не мав такого на думці. До того ж мама ще не дозволяла нам купатися, бо вода була надто холодна. Так от – Юнас пішов на дно, а ми з Лоттою заверещали не своїм голосом. Я схопила якусь гілку, що лежала на скелі, і як тільки Юнас звівся на ноги, то вхопився за неї і не випускав із рук. Аж тут Лотта засміялася. І саме тоді прибігли тато й мама, і тато витяг Юнаса з води.
– Юнасе, що це за вибрики? – спитала мама, коли мокрий як хлющ Юнас опинився на березі.
– Він просто хотів показати, як тато пірнає, – сказала Лотта, задихаючись від реготу. – А які смішні в нього штани!
Юнасові довелося зняти з себе весь одяг, і мама розвісила його на дереві сушитися. Та коли ми лаштувалися їхати додому, одяг ще не висох, тож Юнас стояв закутаний у вовняну ковдру. Це теж насмішило Лотту. Але потім вона таки перестала сміятися. Бо коли ми вже хотіли рушати в дорогу, пропав Бурмило. Ми перешукали всюди, але його ніде не було, і мама сказала, що доведеться їхати без Бурмила. І тут Лотта зарепетувала дужче, ніж тоді, як Юнас упав у озеро.
– Бурмило проведе в лісі неймовірно прекрасну ніч на самоті, – сказав тато. – А вранці я повернуся сюди і знайду його.
Однак Лотта не вгамовувалася.
– А що як прийде старий троль і перелякає Бурмила? – хлипала вона.
– Якщо Бурмило здибає якогось старого троля, то, напевно, дужче перелякається той троль, – мовив тато.
– А пам’ятаєш, коли ти бачила Бурмила востаннє? – спитала мама.
Лотта хвильку подумала й відповіла:
– О дванадцятій годині.
Правду кажучи, Лотта аніскілечки не тямить, котра коли година, тож зараз просто вигадала. Тато каже, що Лотта ніколи не втомлюється точити які завгодно побрехеньки.
І тут я згадала, що Лотта була з Бурмилом, коли ми стояли біля пташиного гнізда. Усі гуртом ми кинулися до дерева, на яке залазили, оскільки і я, і Юнас знали, що пташине гніздо зовсім поруч. Біля куща з пташиним гніздом справді сидів Бурмило, і Лотта підхопила його, поцілувала в рильце й вигукнула:
– Бурмильчику, то ти весь час сидів тут і дивився на ці гарнюні-прегарнюні яєчка?!
Юнас сказав, що сердешна пташка-мама, либонь, цілий день боялася повернутися до свого гнізда, оскільки свиноведмеді – найбільші у світі відлякувачі птахів.
На те Лотта сердито відрубала:
– Бурмило нікого не чіпав. Він сидів собі й дивився на гарнюні-прегарнюні яєчка.
Потім ми поїхали додому, і Юнас сидів в автомобілі у вовняній ковдрі.
За своїм звичаєм мама й тато зайшли в дитячу кімнату, щоб сказати нам «добраніч». Тато став біля Лоттиного ліжка, де вона лежала поруч зі своїм задрипаним Бурмилом.
– Ну, Лоттонько, то коли тобі сьогодні було найвеселіше? – спитав тато. – Мабуть, тоді, як ми знайшли Бурмила?
– Ні-і, найвеселіше було тоді, як Юнас гепнувся в озеро, – відповіла Лотта.
[1] Сидір (жарт.) – торбина з харчами; їстівні припаси. (Прим. редактора).