Коли надходить літо, ми з мамою їдемо до бабусі й дідуся на хутір. Тато теж туди приїздить, як бере відпустку. Ми їдемо потягом, бо мама не вміє водити авто.
– У потязі слухайтеся маму, щоб вона з вами не замучилася, – сказав тато, коли ми їхали цього літа.
– То нам її слухатися тільки в потязі? – спитав Юнас.
– Ні, усюди, – відповів тато.
– А ти сказав, що тільки в потязі, – озвалася Лотта.
Аж тут потяг рушив, і тато встиг нам лише помахати рукою, а ми помахали йому и крикнули «бувай!»
Ми були в маленькому купе майже самі. З нами сидів ще якийсь підтоптаний дядько, і більше там місця не було. Лотта взяла з собою Бурмила, а я – свою найбільшу ляльку, яку звати Мауд Івона Марлена.
У дядька на підборідді стирчала бородавка, і коли він вийшов у коридор постояти біля вікна, Лотта доволі голосно зашепотіла мамі:
– У того дядька на підборідді бородавка…
– Цить, – шепнула мама, – він може почути.
Лотта страшенно здивувалася й запитала:
– Хіба він сам не знає, що в нього на підборідді бородавка?
Потім з’явився кондуктор і пробив квитки. Їх мали тільки мама та Юнас, бо ми з Лоттою їздимо задарма.
– А скільки років цій малій дівчинці? – спитав кондуктор, тицяючи пальцем на мене.
Я сказала, що невдовзі мені виповниться шість.
Він не спитав, скільки років Лотті, бо все-таки бачив, що вона надто мала й ніякий квиток їй не потрібен. Проте Лотта не змовчала:
– Мені чотири роки, а мамі тридцять два. А це Бурмило.
Кондуктор засміявся й сказав, що в цьому потязі Бурмили їздять задарма.
Спершу ми сиділи тихо й дивилися у вікно, а потім нам це надокучило. Ми з Юнасом вийшли в коридор і завітали до інших купе – поговорити з незнайомими людьми. Та час од часу ми верталися до мами, щоб вона не хвилювалася. Мама без угаву розповідала Лотті казки, щоб та сиділа на місці. Мама заборонила Лотті виходити в коридор: мовляв, ніколи не знаєш, що та дитина втне.
– Розкажи про цапів Брусе, а то піду в коридор, – казала Лотта.
Ми їли в потязі бутерброди й пили лимонад. Раптом Лотта зняла зі свого бутерброда шматочок ковбаски й притулила його до шибки. Мама дуже розгнівалася на неї й спитала:
– Навіщо ти замурзуєш ковбаскою вікно?
– Бо ковбаска приліплюється краще, ніж котлетка, – відповіла Лотта.
Тоді мама розгнівалася на неї ще дужче. Їй потім довелося довго-довго витирати вікно паперовою серветкою, поки на ньому не лишилося ані сліду від Лоттиної ковбаски.
А раз, коли потяг зупинився на якійсь станції, Юнас запропонував мені вийти надвір і трохи подихати свіжим повітрям. Ми не могли відчинити дверей, але одна тітка нам допомогла.
– Вам справді треба вийти на цій станції? – спитала вона.
– Атож, – відповіли ми.
Бо все-таки нам треба було вийти, хоча, звісно, треба було й зайти.
Зістрибнувши з потяга, ми дійшли аж до останнього вагона, і саме перед тим, як потяг знов рушив, ми заскочили в останній вагон і прочесали цілий потяг, перш ніж дісталися до свого купе. Коли ми зайшли у вагон, то побачили, як мама й та пані, що допомагала нам відчинити двері, розмовляють з кондуктором, і мама перейшла на крик:
– Ви мусите зупинити потяг, бо мої діти з нього зійшли!
Та тієї миті підійшли ми, і Юнас сказав:
– Хоч і знов у нього зайшли.
Тоді мама заплакала, а кондуктор і та тітка, що допомагала нам відчиняти двері, стали нас шпетити. Щоправда, навіщо тій тітці сваритися, коли вона допомагала нам?
– Тепер ідіть у купе, сідайте біля Лотти й нікуди не рипайтеся, – звеліла мама.
Однак Лотти в купе не було. Вона зникла. Тоді мама знову ледве не заплакала. Ми всі кинулися шукати Лотту. І врешті-решт знайшли її в купе, що містилося дуже далеко від нашого і де сиділо багато людей, яким вона щось розповідала. До нас долинули її слова:
– У нашому купе їде дядько, що має бородавку, але він про неї не знає.
Потім мама міцно схопила Лотту за руку й потягла до нашого купе. А там нам довелося сидіти тихенько, як мишкам, бо мама гнівалася на нас і казала, що легше було б пильнувати ціле стадо скажених телят, аніж нас.
Нараз я згадала, що ось-ось побачу телят у бабусі й дідуся. І страшенно зраділа.
Бабуся й дідусь зустрічали нас стоячи на веранді. Їхній пес, якого звати Лукас, гавкав і підстрибував, а в саду пахло літом.
– Невже це мої золотесенькі дітки? – залебеділа бабуся.
– Атож, це чудові золотесенькі дітки, – відповіла мама.
– Завтра ви покатаєтеся верхи на Буланому, – мовив дідусь.
– Спустімося зі мною до клуні подивитися на Мурчиних кошенят, – сказала бабуся.
Лотта смикнула бабусю за фартух і спитала:
– Бабусю, а у вашому буфеті ще лишилися якісь карамельки?
– О так, напевно, лишилися, – відповіла бабуся. – Може, кілька карамельок у моєму буфеті й знайдеться.
І тоді я відчула, що ми вдома в бабусі й дідуся.