У бабусі й дідуся є багато чого цікавого. Уявіть собі: на крислатому дереві, що росте в саду, облаштовано щось схоже на терасу. Аж у самому верхів’ї! Туди ведуть східці, і коли ними піднімешся, то потрапиш на ту терасу, де міститься стіл, довкола якого стоять лави з перилами, щоб ніхто, бува, не звалився додолу. Бабуся називає цю терасу Зеленою Альтанкою. З усіх місць на світі, де можна сидіти та їсти, я найбільше люблю ті, що облаштовані у верхів’ї дерев.
Першого ж дня, як тільки ми прокинулися, Юнас запитав:
– Бабусю, може б, нам завжди їсти в Зеленій Альтанці?
– Йо-йой, – відповіла бабуся, – а як ти думаєш, що скаже Майкен, коли їй доведеться тричі на день тягати їжу по цих хитких східцях?
– Я скажу «ні», – озвалася Майкен.
Майкен – хатня робітниця, що приходить до бабусі допомагати. Вона дуже добра, але не любить, коли їдять на дереві.
– Та ж ми, бабусю, і самі можемо носити свою їжу в Зелену Альтанку, – сказала я.
– А то ми страшенно розгніваємося, – додала Лотта, бо ж була ще така дурненька!
І тоді бабуся сказала, що їй не хочеться, аби Лотта гнівалася, тому вона дасть нам у Зелену Альтанку млинців.
Бабуся напекла цілу миску млинців і поклала їх із пакетиком цукру та невеличким слоїком варення нам у кошик, а ще запхнула туди тарілки, виделки, пляшку молока й три бляшані кухлі.
І тоді ми побралися в Зелену Альтанку. Перший дерся Юнас із кошиком, потім – я, а у хвості – Лотта.
– Якщо ти, Юнасе, упустиш кошика, то я страшенно сміятимуся, – мовила Лотта.
Проте Юнас не впустив кошика, і ми виставили все принесене на стіл у верхів’ї дерева, посідали на лави й заходилися наминати млинці, накладаючи на них удосталь варення й притрушуючи цукром, і пили молоко, а дерево без угаву шелестіло. Млинців було дуже багато, і Лотта свої не здужала з’їсти. І уявіть собі – вона порозвішувала їх на гіллі дерева!
– Я уявляю, що це листя, – сказала Лотта.
А коли віяв вітер, млинці гойдалися туди-сюди і майже скидалися на листя.
– Гляди, щоб мама не побачила, – застерегла я.
Однак Лотта пропустила мої слова проз вуха. Вона сиділа собі на лаві, дивилася на свої млинці й співала улюблену татову пісню, що починається ось так: «Агов, як листя шелестить!»
Невдовзі вона знову зголодніла, тож понадкушувала всі свої млинці так, що на дереві лишилося висіти лише по півмлинця.
– Я уявляю себе маленьким ягням, що скубе в лісі листя, – сказала вона.
Раптом прилетіла якась пташка, і Лотта попросила її:
– Ти можеш їсти мої млинці, а Юнас та Мія-Марія – ні.
Та пташка не захотіла їсти ніяких млинців. А ми з Юнасом відчули, що зголодніли, і я простягла до Лотти руку й попросила:
– Подай мені, нещасній, милостиню!
Лотта тицьнула мені в руку надкушеного млинця, і я, потрусивши його цукром та намастивши варенням, з’їла. Який він був смачний, дарма що то було лише півмлинця! Юнасові теж дісталися від Лотти млинці, коли він промовив «Подай мені, нещасному, милостиню!» Адже Лотта любить трішки попустувати. Урешті-решт ми вмолотили всі Лоттині млинці, а тоді вона сказала:
– Ось листяні млинці й закінчилися. Тепер почнемо наминати листя!
І вона нарвала цілу жменю зеленого листя й загадала нам його їсти. Але ми з Юнасом сказали, що вже наїджені.
– Його можна трусити цукром і мастити варенням, – мовила Лотта, а потім узяла зелений листок, намастила його варенням, притрусила цукром і з’їла.
– Гляди, щоб у тому листку не сидів черв’як, – застеріг її Юнас.
– Нехай черв’як сам глядить, – відрубала Лотта.
«Ця дитина стільки всього вигадує», – каже дідусь.
Скажімо, наступного дня, цебто в неділю, у нас на обід була салака, а за нею – рибні котлети, нічого гіршого за які Лотта не знає. Коли надворі така прекрасна погода, то бабуся й дідусь завжди їдять у саду за столом, що стоїть під найбільшим деревом на подвір’ї. Отже, ми всі разом там сиділи – бабуся, дідусь, мама, Юнас і я, тільки Лотта бавилася з котом і не сідала до нас, хоча мама кілька разів її гукала. Нарешті таки Лотта підійшла до столу і, побачивши салаку, пхикнула:
– Салака в неділю… а щоб тебе фараон брикнув!
І тут мама на неї страшенно розгнівалася, оскільки вже хтозна-скільки разів утовкмачувала їй у голову не казати «а щоб тебе фараон брикнув!», що означає майже те, що й «а щоб тебе чорт брикнув». Окрім того, мама застерегла, що якщо Лотта ще раз скаже «а щоб тебе фараон брикнув!», то зараз же повернеться від бабусі й дідуся додому в місто. Лотті заборонили сидіти з нами за столом і їсти лише тому, що вона так сказала, тож Лотта никала садом і, поки ми їли, увесь час щось кричала.
Потім їй довелося самій сидіти за столом і їсти, але вона й там не переставала кричати. Мама прогнала нас із Юнасом, мовляв: ідіть собі гуляти, а Лотта нехай посидить сама, аж поки почне слухатися. Одначе ми зупинилися за рогом, стали там і не зводили очей з Лотти, що весь час кричала. Проте врешті-решт вона замовкла, і то лише тому, що їй на думку знову спала одна з її чудернацьких вигадок. Лотта взяла салаку зі своєї тарілки, подалася до діжки з водою, що стояла під ринвою, і вкинула туди салаку.
Тут саме нагодилася мама, побачила ту картину ще й почула Лоттині слова:
– Ану поплавай трішки, а щоб тебе фараон брикнув!
– Лотто, ти пам’ятаєш, що я казала? – спитала мама.
Тоді Лотта кивнула головою і поплентала в будинок, а за хвильку-другу вийшла знову надвір, тримаючи в руці свою маленьку валізку, з якої стримів пасочок, що тягнувся за валізкою долі. А мама, бабуся, дідусь, Юнас і я стояли й дивилися, як Лотта збиралася від’їжджати. Вона підійшла до бабусі й дідуся, присіла перед ними в кніксені й повідомила:
– Я поїду додому до тата, бо він набагато добріший за маму.
З мамою вона не попрощалася, зі мною та з Юнасом також. Ми стояли й дивилися, як вона йде, а за нею тягнеться пасочок. Та, спустившись до хвіртки, вона зупинилася. І дуже довго стояла зовсім тихо.
А потім до неї підійшла мама й спитала:
– Ну, Лоттонько, невже ти поїдеш?
І Лотта відповіла:
– Так, але хіба я можу, мамо, сама їхати потягом, а щоб тебе фараон брикнув!
І тоді мама підхопила Лотту на руки й сказала, що краще все-таки їй лишитися тут, бо ми будемо страшенно побиватися за нею. Лотта обняла маму за шию й заплакала, не бажаючи говорити з Юнасом і зі мною, хоча ми хотіли її втішити й поцілувати.
Увечері, коли ми полягали спати, до нас зайшла бабуся й заходилася розповідати біблійні історії та показувати ілюстрації зі своєї красивої Біблії. І там, на одній сторінці намальовано чоловіка, що звався Йосип, і бабуся сказала, що фараон, цар землі Єгипетської, подарував тому Йосипові неймовірно красивого персня.
І тоді Лотта вигукнула:
– Ай-я-яй, бабусю, що ви оце сказали?
Але сама Лотта майже ніколи не каже більше слова «фараон».